Не раз, буває, задумаєшся: чому деякі країни (при всіх їхніх проблемах) забезпечують нормальне життя своїм громадянам, а не лише купці “обраних”?

Чому, приміром, в Данії, Норвегії, Новій Зеландії корупція хоч і не ліквідована (живуча, зараза…), але дуже суттєво обмежена й не нагадує ракову пухлину, що висмоктує останні життєві сили із охлялого організму? Чому закони і правова система там діють, а не голослівно декларуються? Відповідь напрошується одна: на певному щасливому для цих країн історичному етапі біля владного керма в них виявилися люди (чи група людей), які інтереси суспільства і його рядових членів поставили вище над своїми особистими чи партійними. І які дорожили добрим ім’ям своєї держави і не бажали, щоб вона виглядала в очах решти світу постачальником дешевої робочої сили і вродливих жінок для закордонних  борделів, заповідником для неляканих хабарників, раєм для демагогів і популістів і полігоном для тестування терплячості свого народу.   

Спасибі телеканалу “Інтер” – вчора показав «Біле сонце пустелі», який в нас, на щастя, ще не додумалися заборонити. В ньому, звісно, за великого бажання можна відшукати те, що не дуже важко втиснути в рамки декомунізації, і  відлуння нинішніх ідей “русского міра”, і ледь замасковані шовіністичні нотки. Але в ньому є і митник Верещагін,  господар забутого Богом будинку серед безкрайніх пісків, у дворі якого походжали екзотичні павичі, котрих він виміняв за офіцерський мундир. Який вже не міг дивитися на чорну ікру і просив дружину дістати звичайного хліба. Який бідкався, що раніше його «кожна собака знала», а тепер забули. Який урочисто обіцяв, що доп’є залишки самогону з величезного бутля і – все, більше не питиме. Який так проникливо виспівував під гітару «Ваше благородие, госпожа удача». І який промовив фразу, що стала легендарною: «Я мзду не беру, мені за державу образливо».

Попри всю “кіношну” умовність, отому “Мені за державу образливо” віриш, оскільки в ту пору ще існувало таке поняття, як офіцерська честь. Коли за неповернений борг чи недотримане слово людина могла вийти в сусідню кімнату і пустити собі кулю в скроню. І коли поняття “вітчизна” і “держава” не були фальшивими символами, якими нині полюбляють клястися на урочистих заходах (і ще й перехреститися для більшої переконливості). І коли корисливість і шалене прагнення вигоди і наживи ще не були головним і визначальним дороговказом у житті.

А, може, помиляюся,  згущую фарби, і он десь зовсім поряд ходить самотній нинішній прообраз отого самого п’янички Верещагіна? Якщо так, то нехай озветься. Цікаво було б поспілкуватися, а найголовніше – докопатися до самої серцевини отого “за державу образливо”.  Навіть за пляшкою чи слоїком “первача”. І навіть без співу під гітару.

Ігор Дуда