БЮТ на ТенопільщиніРік тому Юлія Тимошенко остаточно і безповоротно стала опозиціонером. Так і не зумівши по-справжньому змиритися з поразкою на президентських виборах, вона не послухалася пораду радикально налаштованих соратників і не хлопнула кабмінівськими дверима відразу після інавгурації Віктора Януковича.

Юлія Володимирівна вирішила триматися за прем’єрське крісло до останнього, в глибині душі сподіваючись, що сформувати коаліцію під себе Віктору Федоровичу не вдасться, і вона зможе дієво протистояти йому на посту глави уряду. Проте Янукович, підкоригувавши правила парламентської гри, таки створив «свою» більшість, і 11 березня минулого року новий Кабмін очолив Микола Азаров, а Юлія Тимошенко була відправлена у відставку.

Тривалий старт

Об’єктивно кажучи, становище Юлії Володимирівни у середині березня минулого року було зовсім не трагічним. Другий за популярністю політик в країні, що володіє парламентською фракцією чисельністю під півтори сотні депутатів, Тимошенко отримала непогані можливості для старту нового етапу своєї політичної кар’єри. Багато хто тоді говорив, що настільки сильної опозиції в Україні ще ніколи не було, і чекали від лідера БЮТ як мінімум запеклого опору новій владі.

А з цим якраз вийшла заминка. Перш за все – тому, що спочатку Тимошенко просто розгубилася від несподіваних для неї поразки на президентських виборах і вигнання з прем’єрського поста. На усвідомлення того факту, що найважливіша в житті Юлії Володимирівни кампанія програна, і потрібно знову повертатися на опозиційні барикади, пішло дуже багато часу. Часу, якого нова влада не втрачала, без труду завойовуючи все нові і нові політичні вершини і розхитуючи команду Тимошенко, що знаходиться в подиві від бездіяльності свого лідера.

По-друге, тому що Тимошенко, яка й так по факту є лідером української опозиції, вирішила формалізувати цей статус, в явочному порядку зібравши під своє крило решту супротивників Януковича. Саме з цією метою в травні минулого року був створений Комітет порятунку України, мертвонароджену структуру, в рамках якої «моральні авторитети нації» намагалися помирити українських політиків «під Юлію Володимирівну». Саме для цього «тімошенківці» намагалися сформувати якусь «об’єднану опозицію» як в парламенті, так і поза його стінами.

У гонитві за формою була втрачена суть: бютівці витратили непробачно багато сил і ресурсів не на, власне, протистояння владі, а на «приборкання» соратників з опозиційного табору, частина з яких – той же Яценюк, наприклад, – проігнорували цей порив, а інші – як, наприклад, «Свобода» – просто використовували його у власних піар-цілях. В результаті – своїм лідером Тимошенко ніхто з опозиціонерів (окрім давно відомої групи підтримки на зразок НРУ або ПРП) офіційно так і не визнав, а недавнє визнання Юлії Володимирівни: всі, хто хотів об’єднатися в опозиції, вже давно об’єдналися, – стало, по суті, визнанням повного краху її попередньої стратегії.

Повною профанацією обернулася діяльність створеного під патронатом Тимошенко опозиційного уряду. Навіть поверхневий аналіз його складу показав, що «зліпила» його Тимошенко «з того, що було», і чимала частина «тіньових» міністрів і на гарматний постріл не були б підпущені у разі чого до Кабміну реального. Тіньовий уряд не став джерелом «гарячих» новин з життя опозиції. Більше того, воно не змогло виконати навіть функцію фіксації в одному місці ядра політичної групи підтримки Тимошенко – і епопея з Володимиром Стретовичем, що «злив» свій Християнсько-демократичний союз новоявленому коаліціянту Давиду Жванії і після цього аж до лютого цього року числився віце-прем’єром «опозиційного Кабміну» – краще тому підтвердження.

У чому проблема?

Сьогоднішня ситуація з погляду самої Тимошенко, мабуть, виглядає неоднозначно. З одного боку, вона володіє всіма необхідними атрибутами, якими повинен володіти успішний український опозиціонер. Вона контролює мало не чверть парламенту (що, погодьтеся, немало), у неї є такий-сякий, але опозиційний уряд, представники її політсили мають більш менш регулярний доступ до ЗМІ (вже в усякому разі, на повну відсутність бютівців у інформпросторі Юлії Володимирівні гріх скаржитися).

З іншого боку, щось в опозиційній діяльності Тимошенко явно йде не так. Опозиція в її обличчі має практично нульовий вплив на формування українського політичного порядку денного, влада не те, що не боїться опозиції – вона, за великим рахунком, може просто не звертати на неї уваги. Тимошенко, якій ще рік тому пророкували політичне воскресіння в такій органічній для неї ролі полум’яної опозиціонерки, сьогодні, по суті, діє на маргінесі політичного процесу.

Причин такого стану справ декілька. Перш за все, Тимошенко не зуміла виробити дискурсу своєї опозиційності – не змогла чітко і дохідливо відповісти на питання, чому, власне, вона протистоїть Януковичу? Не можна сказати, що конкуренти Юлії Володимирівни по опозиційній ніші справилися з цим завданням краще. Проте Арсеній Яценюк при кожній слушній нагоді протиставляє «зміни», за які ратує його політсила, «реформам», які нібито проводить діюча влада, а Тягнибок і його команда відкрито називають Януковича окупантом і чи то жартома, чи то серйозно чекають, що впродовж найближчих двох років відбудеться революція.

Тимошенко ж іще навесні минулого року зробила вибір на користь націонал-демократичної риторики і протиставлення себе – «захисниці всього українського», як жартують деякі депутати з її політсили, «неукраїнській» владі Януковича. Ця позиція є, за великим рахунком, продовженням її слоганів, що доносилися до електорату під час президентської виборчої кампанії. Але чи підходить ця риторика для «мирного часу»? Навряд чи: не тільки тому, що географічний ареал сприйняття цієї ідеології досить обмежений, і, до того ж, в націонал-демократичній ніші не проштовхнутися між Ющенком, Кириленком і багатьма дрібнішими нацдемами. Річ у тому, що за останній рік іпостась найпершого націонал-демократа України стала одним з облич Віктора Януковича. Визнаємо, змагатися на націонал-демократичному полі з людиною, тлумачем месиджів якої в потрібному ключі є Ганна Герман, плюс який відкрито закликає своїх російськомовних прихильників вивчати українську, – украй складно.

Ще однією бідою Тимошенко є вторинність методів її опозиційності. Риторика в стилі «я хороша, а Янукович поганий» не несе в собі конструктиву, цінність і впливовість масових акцій за останні декілька років грунтовно нівелювалася. Спроба Юлії Володимирівни «прорватися» в Інтернет проектом «Україна третього тисячоліття», по суті, провалилася – вже, в усякому разі, не ставши майданчиком для презентації і кваліфікованого обговорення новаторських ініціатив. Активність Тимошенко в Інтернеті обмежується широко цитованими, але досить одноманітними месиджами на її Твіттері, і це, звичайно, немало. Проте на повноцінну присутність в Мережі, на якісну роботу з досить численною насправді цільовою аудиторією Тимошенко, ця активність, як би гірко це не було визнавати Юлії Володимирівні, не тягне.

Нарешті, позначається на поточній діяльності лідера української опозиції і масштабна фінансова криза, що уразила її політсилу після відходу від неї левової частки спонсорів проекту «Тимошенко». Чи могла Юлія Володимирівна утримати фінансових донорів БЮТ в своїй орбіті впливу – предмет окремої розмови. Факт, проте, залишається фактом: центральний апарат партії і організації на місцях вже досить давно існують в режимі жорсткої економії коштів, і це відчутно позначається на ефективності їх діяльності.

Що далі?

Перший рік Юлії Тимошенко в опозиції Президенту Януковичу досить складно оцінити однозначно. У її діяльності вистачало недоробок і відвертих помилок. Якраз говорити про те, що впродовж цього року Тимошенко так і не змогла довести громадськості, що у неї є сформована стратегія політичної діяльності, що вона адекватно усвідомлює цілі, до яких прагне в своїй діяльності (скидання ненависного режиму Януковича, звичайно, на таку мету не тягне) і методи, якими вона цих цілей добиватиметься.

Чи стане поворотним для Тимошенко другий рік в опозиції? Шанси на це є, притому чималі.

По-перше, за деякими даними, партія «Батьківщина» зараз стурбована масштабною перебудовою своєї структури. Вся партійна машина Тимошенко зараз «заточується» на парламентські вибори 2012 року. Отримання «тімошенківцями» якоїсь свідомості діяльності укупі з паралельним внутріпартійним аудитом, вважають в партії, може пожвавити «Батькивщину» і додати її опозиційній діяльності нової якості.

По-друге, не виключено, що вже найближчим часом закономірного завершення дійде епопея з кримінальним переслідуванням Тимошенко. Епопея, від якої виграли, за великим рахунком, обидві сторони протистояння: влада за допомогою підписки про невиїзд зуміла на якийсь час відвернути Тимошенко від активної політичної діяльності (говорять, що наслідком цього стало помітне посилення «групи Турчинова» в середовищі «Батьківщини»), а сама Юлія Володимирівна з успіхом скористалася викликами на допити у власних піар-цілях. Мало того, що Генпрокуратура сама створювала для лідера БЮТ прекрасні приводи покрасуватися на телеекранах із звинуваченнями на адресу влади, так сміхотворність висунутих їй звинувачень привернула пильну увагу до українського «виборчого правосуддя» з боку Заходу. Згубність подальших допитів Тимошенко для власного іміджу усвідомила і сама влада: недавно Ганна Герман заявила про можливість вивчення Юлією Володимирівною матеріалів її кримінальної справи вдома: «щоб не так часто ходити в прокуратуру».

Сьогодні ми можемо констатувати: саме завдяки зусиллям Тимошенко, Захід по-новому ставиться до процесів згортання демократії в Україні. Месиджі, які влада останнім часом отримує з європейських столиць, напевно стримають її від спроб побудувати в нашій країні режим «керованої демократії». І це різко відрізняється від тієї політики «закритих очей», якою Європа зустрічала не дуже конституційне формування коаліції рік тому, і мовчазної згоди на закручування Януковичем гайок в перші місяці його президентства.

У те, що Юлію Володимирівну «посадять», сьогодні не вірять навіть найзапекліші песимісти. Більш того, будь-який судовий вердикт, що обмежує долю Тимошенко, говорять, буде з обуренням зустрінутий на Заході. Не в останню чергу тому, що Тимошенко дотепер є для цивілізованого світу «обличчям української опозиції». Це тут, «на внутрішньому ринку», наші опозиціонери можуть не визнавати лідерську роль Тимошенко у таборі супротивників влади. А ось, наприклад, розпорядок зустрічей того ж глави німецького МЗС Гідо Вестервелле говорить про те, як сприймається українська картина на Заході, сам за себе. Німецький гість, нагадаємо, окремо зустрівся з Юлією Тимошенко, і окремо – «оптом» з іншими представниками опозиційного табору: Валентином Наливайченком, Петром Порошенком, Борисом Тарасюком та Арсенієм Яценюком.

Сильні позиції Тимошенко на Заході (які за останній рік, здається, тільки зміцнилися) доповнюються непоганими зв’язками Юлії Володимирівни у Москві. Безхмарні відносини Тимошенко з Володимиром Путіним на цьому тижні знайшли своє підтвердження у вигляді чергового «зливу» на сайті Wikileaks. Говорять, досить близькі контакти пов’язують Тимошенко з російським прем’єром і понині. А якщо врахувати, що повернення Путіна на пост Президента РФ в результаті виборів у квітні наступного року зовсім не виглядає фантастикою, позиції Тимошенко напередодні вже українських парламентських виборів цілком можуть значно посилитися, а Януковича, що краще знаходить спільну мову з адміністрацією Медведєва, – декілька похитнутися.

Нарешті, об’єктивним фактом є неблагополучна рейтингова динаміка влади: у лютому цього року, за даними КМІС, кількість негативно оцінюючих діяльність влади українців вперше за останній рік перевалила за 50%. «Аховою» для команди Януковича є ситуація в «ядерному» для неї східному регіоні України: з червня минулого року кількість його негативно настроєних по відношенню до влади жителів зросла більш ніж в шість разів – з 7 до 45%.

Проблемою для Тимошенко, проте, є те, що її електоральні показники не відображають цих тенденцій: кількість готових проголосувати за неї українців впродовж останніх місяців залишається на приблизно тому ж рівні. Не спостерігається рейтингового прориву у БЮТ на сході країни, де зараз, судячи з усього, розчаровуються в Партії регіонів сотні і тисячі виборців. То, чи зуміє «Батьківщина» і Юлія Тимошенко особисто достукатися до цих людей, завоювати їх симпатії, запропонувавши їм адекватну і привабливу політичну і економічну програми, мабуть, і стане визначальним чинником другого року опозиційності Тимошенко.