Ну ось і підходить до кінця виборча кампанія.

Ні, ще, можливо будуть голосні заяви про порушення; нарікання на “несвідомих громадян, які не думають про майбутнє”; не виключені судові позови, але відбулося головне: громадяни країни, які мали право проголосувати, скористалися ним (хто захотів); вибори, на щастя, не були позначені кольором крові; небо над головами тих, хто проголосував не так, як його відкрито і приховано закликали, поки що не розверзлося громовицями і зливами води… Адмінресурс якщо й хотів би (напевно, таки дуже хотів) розгулятися “на повну”, все ж відчуває себе зв’язаним внутрішнім і міжнародним контролем, і такого його розгулу, як на президентських виборах  1999 р, не було. Вибори, як наразі відзначають, проходять  загалом демократично і без суттєвих порушень.

Таке бувало не завжди і не в усіх куточках старенької Європи. Саме цього дня, 21 квітня 1967 р. (до речі, за декілька тижнів до якихось тамтешніх виборів) група грецьких армійських офіцерів захопила владу найбільш звичним для військових способом –  шляхом державного перевороту. Здійснено все було досить стрімко: в Афіни ввели танки; були проведені арешти серед провідних опозиціонерів і представників “лівих” сил (переворот мав виражену антикомуністичну спрямованість); парашутисти захватили міністерство оборони; було встановлено контроль над вузлами зв’язку, будівлею парламенту… До наступного ранку вся Греція була в руках полковників, і період їхнього правління, що тривав до 1974 р., увійшов у історію під досить зловісною назвою режиму “чорних полковників”.  Хоча США та інші країни одразу ж запустили у вжиток фразу “На батьківщині демократії демократію згвалтовано”, фактично путчисти діяли в інтересах тих же Сполучених Штатів, забезпечуючи заслін від впливу СРСР (котрий теж не скупився на гнівні слова на адресу грецької “хунти”) на південному фланзі Європи. Попри очевидно авторитарний характер режиму, він зберіг основні громадянські права і свободи – якщо не вважати такими політичну свободу і свободу преси.  Вони були скасовані, політичні партії – розпущені, а для кращого переконання незгідних – введені воєнні суди… Усе це тривало, з періодичним “закручуванням гайок” і послабленням, до 1974 р., коли у Грецію повернулася нехай і “бардачна”, але демократія, яка й донині, особливо під час усіляких криз, робить країну для європейського співтовариства схожою на чемодан  без ручки: і нести важко, і кидати не хочеться…

Багато хто з нас (автор – не виняток) сьогодні нарікає, часто  цілком справедливо, на нашу незрілу, нерозвинену, фальшиву, рахітичну і ще бозна яку демократію, мріючи про “тверду руку”, яка одним махом розв’яже усі проблеми: покарає нечестивців, встановить соціальну справедливість, викорінить корупцію і хоча б обмежить (куди там викорінити!) всевладдя олігархів. Ця рука навіть персоніфікована в конкретних особах. Але цікаво, як воно було б – хоча б з тиждень пожити в умовах комендантського часу,  під страхом звільнення з роботи чи арешту, боячись розповісти анекдот, який зараз розповідаєш на повен голос і зі сміхом… То, може, демократія таки краще і найбільша проблема – в нашому з вами рівні культури, тобто дотримуванні неписаних правил і звичок, які нормальний демократичний соціум просто не сприймає? Отже, треба їх позбуватися, водночас розвиваючи й удосконалюючи ту саму демократію. Але… чому ж так нескінченно довго це триває, трясця його матері?! Тоді знову мимоволі згадуєш про “тверду руку”. І так далі – по колу…

Ігор Дуда