Автопригод на наших шляхах, нерідко з жертвами і тяжкими каліцтвами, з настанням періоду свят, здається, менше не стає.

Ну, постоїть котресь, позіхаючи в церкві, вислухає розлогі заклики до миру в душі й милосердя до ближнього, потім прийме свої “законні” 100 з великим гаком і вже зовсім незаконно сідає за кермо. Минеться – добре, не минеться – значить на те воля отого…

Не будемо зараз про неземну волю а також про змагання божого і диявольського в окремій конкретно взятій душі. Звернімося до справ суто земних, зокрема, тих з них, що підпадають під чітко прописані статті різних кодексів. Давно відомо: найкращою сприятливою  умовою для скоєння злочинів і правопорушень є безкарність. Вона вселяє в захмелілу від вседозволеності голову думку: “Можу витворяти що хочу – і мені за це нічого не буде”. Справді, чому попри штрафи, п’яні продовжують гасати на автах? Їх затримують, складають протоколи (на декого – “енну” кількість разів), а вони продовжують їздити “під шофе”, причому настільки, що показник проміле алкотесту  перевищує норму в двозначну цифру. Яким чином можна уявити (у нормальній країні) ситуацію, коли затриманий з явними ознаками сп’яніння водій без найменшого страху і сумніву знову сідає “підігрітим” за кермо і веде себе на дорозі як бик на щорічному традиційному забігу в іспанській Памплоні? А якщо й зіб’є когось (або одразу кількох) на смерть, то особливості рідного українського правосуддя такі, що винуватець має дуже великі шанси уникнути реального покарання й отримати умовний термін. Чому держава не встановить такі закони, які б радикально відбили у любителів хильнути  спокусу прокататися “з вітерцем” і принагідно когось покалічити, а то й позбавити життя. Приміром, конфіскацію авта і реальний тюремний термін за саме лише керування автом у нетверезому стані. Скажете, не вистачить тюрем і колоній для всіх порушників? Не думаю, що це становило б проблему.  Наш люд, загалом, лякливий, відвертих “безбашенних” не так вже й багато, отож зо п’ять показових процесів і конфіскацій, певен, одразу  дали б належний ефект.  Отже, питання в іншому: держава (а конкретно – ті, хто її уособлює у відповідних органах) просто не хоче цим займатися. Не в останню чергу – через стійке небажання рубати гіляку, на якій вельми комфортно сидиться. Або ж –  не менш стійке небажання ворона виклювати око іншому ворону. Ось де, на мій погляд, криється розгадка, де, як писав М. Задорнов, “собака порылась”. Кількість невинних жертв, поламаних доль до уваги не береться – це, так би мовити, побічні втрати, щось на кшталт трісок, які летять, коли рубають ліс.

Озирніться – тими трісками, здається, вкрита вся земля навколо…

Ігор Дуда