Уявіть собі таку, на перший погляд неймовірну, ситуацію. Ви отримуєте офіційний папір від вельми поважної установи, в якому категорично стверджується, що ви – верблюд. Якщо ви не зовсім позбавлені почуття гумору, то думаю, що спершу ви просто посмієтеся – помилилися, мовляв, люди, що ж, буває.

Невдовзі ви, однак, знову отримаєте аналогічний документ, в якому знову чорним по білому буде написано, що ви – таки верблюд.

Цього разу, припускаю, сміятися вам уже не захочеться, і у вас навіть може трохи підскочити тиск. Вам уже захочеться довести солідній установі, що вона помиляється і ви – не вказана двогорба істота. Ви підтвердите це документом і делікатно попросите надалі вас такими речами не турбувати. Вам це пообіцяють. Урочисто. Ви навіть заспокоїтеся … аж до наступного офіційного нагадування, що ви – все ж таки верблюд.

Скажете, що все це – витвір хворобливої уяви? Не кваптеся. Історія, що трапилася з одним місцевим мешканцем, наочно підтверджує, як просто у наш час і в наших умовах виявитися отим самим верблюдом. А потім довго і марно намагатися довести, що ти ним не є.

Нашому героєві «пощастило» опинитися в іпостасі відомого персонажа французької комедії – високого блондина у чорному черевику. Як і героя П’єра Рішара, його навмання  вихопили з натовпу і зробили об’єктом пильної уваги нашої юстиції. Один спритник, який проходив свідком у кримінальній справі, назвав його адресу, видавши її за свою. Чому в поліції так одразу повірили йому на слово, не завдавши собі клопоту хоча б глянути у паспорт – невідомо. Але з того часу для Леоніда (назвемо так нашого страдника) почався тривалий період намагань довести, що він не той, за кого його приймають. Інтелігентна, поміркована людина Леонід виробив звичку ставитися до життя по-філософськи і з гумором. Проте і цих якостей виявилося недостатньо, щоб спокійно реагувати на фокуси системи, яку в нас, за іронією долі, називають правоохоронною. Спершу його «діставали» повістками, виписаними на чуже ім’я, в яких пропонували з’явитися для дачі свідчень у кримінальній справі. Коли Леонід уже стомився доводити, що сталася помилка, судові чиновники дали йому спокій. Як з’ясувалося, лише для того, щоб… доручити поліції доставити його в суд. Врешті-решт Леонід поспілкувався з суддею, який так домагався зустрічі з ним, і документально довів йому, що жодного відношення до згаданої кримінальної справи не має. Слід зазначити, що спілкування це не було легким, а тим більше – надміру приємним. Суддя, очевидно щиро переконаний, що він і ніхто інший є верховним юридичним божеством, усіх, хто потрапив у жорна його системи, розглядав як осіб нижчого порядку. Все ж, як пишеться у нотаріальних документах, «перебуваючи при тверезому розумі і здоровій пам’яті», він запевнив Леоніда, що його більше з цього приводу не турбуватимуть. Бідолаха вийшов із приміщення суду з відчуттям полегкості. Як виявилося – передчасним, оскільки вже через три тижні він знову отримав повістку з суду з вимогою з’явитися для дачі свідчень у кримінальній справі. Цього разу – уже за підписом іншого судді. Очевидно, попередньому набридло марудитися з цією справою і він передав її своєму колезі. Подолавши легкий нервовий тік, Леонід подзвонив у суд і повторив уже завчений текст про те, що він не той, за кого його приймають. Вибачень не дочекався, але запевнення, що все з’ясувалося і що його більше не турбуватимуть, знову отримав. Та цього разу, навчений гірким досвідом, приготувався чекати чергового візиту поліції. Поки що не дочекався, але сподівань не полишає…

Все це скидається на не надто дотепний жарт, якби не одне «але»: це далеко не перша історія з нашою правоохоронною системою, про яку хочеться сказати: «Було б смішно, якби не було так сумно». Ніби й чуємо щодня «Останню крапку поставить суд», «Усе вирішує суд»… Але ж наші судді не привезені з Марсу, не вирощені у лабораторіях і не живуть у вежах зі слонової кістки. Вони живуть поруч  з нами і є носіями усіх властивих нам недоліків. Крім того, наділені більшою, в порівнянні з іншими, владою, часто доводять їх до повного абсурду.

Ігор Дуда