Тернопільський художник передав краєзнавчому музею портрети князя Святослава і Яреми Вишневецького.

29 картин передав Тернопільському обласному краєзнавчому музею художник Юрій Чумак. Презент зробив… напередодні власного 75-річчя. А ще провів дві персональні виставки – у художньому музеї та в Українському домі «Перемога». «Дарувати завжди приємніше, – посміхається митець і зізнається: – Хтозна, в які руки могли потрапити ці мої полотна, а в експозиції їх щодня бачать відвідувачі, насамперед молодь».

Історія на полотні

Темою козаччини художник цікавиться ще з дитинства. Звичайно, у ті часи (а народився Юрій Васильович у 1937 році на Слобожанщині) все було шаблонно, про Запорізьку Січ згадувалось хіба у повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». І то з численними ремарками та корегуванням. Аби дізнатись щось більше, почав їздити на пленери у Теребовлю, малював руїни місцевого палацу, розпитував старожилів про давнину. І от по суті початківцем у середині 1960-х років на одній із виставок у Москві отримав мистецьку премію за роботу «Земля наших предків».

«Я тоді довго шукав, як виглядали давні слов’яни», – зізнається співрозмовник, ховаючи посмішку у вусах.

Минули роки, і от ним створено цілу галерею історичних постатей, починаючи від дохристиянських часів і до 1920-х років. Відтак за цими портретами та батальним живописом можна вивчати всесвітню історію: «Сарматський катафрактарій» (різновид важкої кінноти), «Вікінг», а от і портрет славетного завойовника Давньої Русі, київського князя Святослава, відомого своїм висловом «Іду на ви». Син княгині Ольги, він з 4-річного віку разом з матір’ю брав участь у бойових походах, однак юнаком категорично відмовився прийняти християнство і увійшов в історію, охрестивши нову релігію «уродство є», так і залишившись язичником. Князь загинув у 30-річному віці. У 972 році, повертаючись до Києва, біля запорізьких порогів військо Святослава Хороброго потрапило в засідку печенігів, і князь загинув у бою.

– У мене було декілька ескізів портрета Святослава Ігоровича, але більш історично правдоподібною вважаю цю роботу, – пояснює митець.

Та найбільше Юрій Чумак захоплюється образом нащадка Рюриків, візантійських імператорів і перших отаманів Війська Запорозького, одного з найбагатших магнатів Речі Посполитої Єремії (Яреми) Корибута-Вишневецького.

– Він хотів створити незалежне королівство Україна. Якби він втілив свій задум, ми б уже давно жили у вільній країні. Хоча за часів російської імперії до нього ставились поблажливо, радянська влада його не визнавала, на відміну від постаті Богдана Хмельницького, – розповів пан Юрій. Митець так захопився цією особистістю, що якось той навіть йому наснився. І це стало поштовхом до написання портрета політичного діяча. Нещодавно цю роботу автор передав обласному краєзнавчому музею, і зараз в експозиції поруч розміщено два портрети – Яреми Вишневецького та його сина.

Чорно-білий шлях Чумака

Розповідаючи про створену серію портретів, як не згадати автопортрет художника «Чумацький шлях», що символічно поєднує минувшину і сучасність, не дарма сама назва обігрує прізвище автора.

– Мене приваблюють стародавні події і люди, які жили тисячу років тому: кіммерійські, сарматські часи, скіфський період. Причому ці образи з’являються інтуїтивно. Це надзвичайно важка творча робота, потрібно добре знати історію, мати розвинену інтуїцію, – зазначає співрозмовник.

На відміну від історичних портретів, «Чумацький шлях» написаний у чорно-білих кольорах. «Він є уособленням боротьби зла і добра, поєднує вічність і мить сучасності», – пояснює.

Символічно яблуко в руках митця, що ніби простягає він із полотна. Що це, яблуко спокуси з райського саду, яблуко розбрату, яблуко Адама чи – Ньютона? Історія цивілізації містить стільки аналогій!

– Є щасливі люди, які легко і просто проживають життя, але таких вкрай мало, – вголос розмірковує Юрій Васильович, ніби зі сторони споглядаючи свій твір. – Скільки у світі обездолених! Я вірю в реінкарнацію і що душа людини переселяється в тіло іншої людини. Відтак закономірно, що при житті одним все вдається і дається легко, а інший ніби спокутує якусь тяжку провину. А він насправді спокутує свою провину у попередньому житті.

– Творчість кожного художника ділиться на періоди. З часом змінюється манера, експресія, стилістика. Які періоди притаманні Вашій творчості? – цікавлюсь у Юрія Васильовича.

– Колись я захоплювався авангардним мистецтвом, а потім зрозумів, що це дуже поверхневий напрямок, він не відображає всієї глибини процесу пізнання світу. І тому відмовився від нього, перейшов суто на класичні позиції. У нас чомусь так вважають: якщо художник працює не в сучасних, не в авангардних стилях, значить, він або консерватор, або бездарність. Не розуміють: бездарність може працювати у будь-яких стилях, а талановита людина так намалює пляму чи лінію, що ви очей не відірвете. Згадайте «Чорний квадрат» Малевича.

«Живопису вже зрілого митця притаманна експресія широкого мазка у поєднанні зі складною градацією та енергією співставлення теплих і холодних відтінків», – охарактеризував творчість Юрія Чумака один зі столичних мистецтвознавців.

Голод 47-го і акварелі

Покоління довоєнних дітей не мало дитинства. От і у Юрія Васильовича перші спогади пов’язані з репресіями 1937 року, точніше, це вже були 1939-40-і роки. «Ми пробуджувались від нічних облав. Мої батьки не постраждали, а от діда з бабою репресували, і вони так і загинули десь на Соловках, бо за сільськими мірками вважались заможними. Часто приходили через доноси. Бо це було вигідно НКВД: влада ніби боролась з інакомисленням, а сусіду-донощику діставалась частина майна репресованого», – згадує співрозмовник.

У перший клас пішов уже після війни. Класи були великі, десь по 35 дітей, а то й більше. Багато було переростків – старші на 5 і більше років, замість семи вони мали по 12-13 років. «Перша вчителька ще мою маму вчила. У класах стояли довгі столи, і ми сиділи по 10 чоловік на лавах. Писали з чорнильниць-«непроливайок», але вони страшне як проливались. Робили такі спеціальні мішечки, в них ставили чорнильницю, і зверху мішечок зав’язувався. Але все одно чорнило проливалось, тому мішечки були синіми. Ручки біли рідкістю, пам’ятаю пера із витісненим на них номером 86, ми прив’язували їх до олівців і писали. Зошити рідко хто мав, брали старі книги, а частіше – газети. Особливо багато лишилось трофейних німецьких, ми писали між рядками, – розповів художник. – Буквар був один чи два на весь клас. Вчителька читала, а ми слухали. Потім по черзі читали за нею, а частіше підглядали один в одного. Це було досить примітивне навчання. І знання не завжди давали глибокі. У деяких класах викладали вчителі без педагогічної освіти. Не рідко було, що сам вчитель вчився у вечірній школі або на рабфаці».

Після війни батька пана Юрія, машиніста-залізничника, перевели з Лозової до Тернополя. «Пам’ятаю голод 1947-го. Дивуюсь, як ми вижили. Допомогло, що батьки отримували продуктовий пайок по картках. Їжі давали мізер, аби тільки людина не вмерла з голоду. У школі на сніданок – тоненький шматочок хліба, чорного, з остюками. Але на перерві виходиш і смокчеш його, мов цукерку, намагаєшся це задоволення розтягнути. А ще пам’ятаю, як мама купила дуже дешевий набір акварелей. Це була картонка з наклеєними формочками з фарбами і пензлик. Акварель дуже тяжко розчинялась». Ось такий він, «Чумацький шлях».

Жанна Попович, “Номер один”