Кілька днів тому біля будівлі Кременецької РДА зустрічали двох полонених із зони АТО – 20-річного Руслана Бердія із Теребовлянського району та 30-річного Івана Гавраду із Ланівців. Обоє хлопці з 51-ої бригади.

Забирали з місця полону та привезли додому молодих чоловіків двоє кременецьких автомайданівців – Іван Селедець та Віктор Недзведський, а також підприємець, котрий єдиний без вагань погодився вирушити у небезпечну мандрівку,- Володимир Зозуляк. Відважні кременчани погодилися розповісти подробиці їх подорожі та шокуючі обставини, з котрими довелося зіштовхнутися на шляху визволення земляків.

«Це продукти з України?»   

– Із терористами про звільнення наших хлопців домовлялася волонтер із Тернополя Алла Борисенко, а також Центр визволення полонених, – розповів Іван Селедець. – Наших полонених набагато більше, ніж їх у нас, у цьому також полягає проблема. Тому й обмінюють наших хлопців на продукти. Фуру продуктів, яку ми везли до Сніжного, зібрали мешканці с. Бонівка та частину завантажили у Тернополі. Одне з запитань, яке нам поставили «деенерівці»: «Це продукти з України?» Тобто вони відділилися від України навіть морально.

Найцікавіше, якщо так можна сказати, почалося від Дніпропетровська. На автомобілі змінили номер, замість тернопільських почепили «офіцерський корпус», пише Номер один.

«Коли ми лягали спати – розуміли, що можемо не прокинутись»

– Їхати у «ДНР» чи «ЛНР» з нашими номерами – це самогубство, – пояснив Іван Селедець. – У Центрі звільнення полонених ми залишили також мобільні телефони, документи, словом усе, що могло нас видати. Спілкувалися по раціях.

Із першого блокпоста в Донецьку кременчан супроводжували вісім автомобілів із «деенерівцями». На запитання «Для чого?» Іван пояснює: аби не спровокувати конфлікту. Замість 200 км хлопці їхали понад 300 об’їзними шляхами. По захопленій території ми проїхали близько 700 км. Коли в’їхали у Сніжне, перше, що кинулося в очі, спалена автостанція, зруйновані школи. Проте деякі будівлі збереглися цілими, зокрема готель, де ночували волонтери.

– Коли ми лягали спати, – ділиться Іван, – розуміли, що можемо не прокинутись. Аби уникнути провокацій, нас попередили, аби ми далеко не ходили.

На відміну від волонтерів, 48 полонених української армії живуть у гаражі райвідділу міліції, де облаштовані триярусні ліжка. Як кажуть самі «деенерівці», наші хлопці у полоні не байдикують. Ремонтуючи техніку, відновлюючи зруйновані будинки, вони відробляють своє харчування.

– Будь-хто з наших хлопців може спокійно підійти до поневолювача, взяти мобільний телефон і зв’язатися з домом або просто попросити цигарку, – розповідає Іван Селедець. – Не знаю, в яких умовах утримують наших полонених в інших місцях, але те, що побачили ми, особливо не жахає. До наших хлопців ставляться цілком нормально.

Кому дістається сповна, то це добровольцям. Рідко хто з них виходить із полону живим. Мовляв, призвані солдати вимушені виконувати обов’язок, а ідучи воювати на схід добровільно – йдеш на смерть. Не шкодують сепаратисти і своїх з числа тих, хто займається мародерством. Безслідно зникають і донеччани й луганчани, котрі наважуються переховувати та допомагати «бандерівцям».

«Ласкаво просимо до пекла»

Остаточно зрозуміли наші хлопці, що, м’яко кажучи, ризикують, в’їжджаючи у Горлівку. На банері їх зустрів напис «Добро пожаловать в ад». «Чому в пекло?»,- поцікавились кременчани. Тому що тут головний – Біс, пояснили їм, який, до слова, українець і без проблем спілкується українською не гірше західняків.

Загалом упродовж чотириденної місії кременчани разом із Центром визволення полонених та Офіцерським корпусом звільнили сім полонених. Як каже Іван Селедець, планувалося забрати з полону й кременчанина Миколу Чорного, зв’язок з котрим рідні втратили ще у червні. Проте «деенерівці» чомусь передумали. Визволити нашого земляка планують у найближчому рейсі. Найдовше у полоні затримують чоловіків, котрі уміють щось робити: ремонтувати, будувати тощо.

Найважче проходять перемовини у Луганську. Як розповів Іван Селедець, під час домовленостей їм заборонили виходити з автобуса впродовж восьми годин. На Донеччині було простіше. Проте ризик є ризик. Ніхто не дає гарантії, що повернеться живим з такої адреналінової подорожі.

З полону ніхто не втікає

Ще одна особливість східного полону – звідти ніхто не втікає. Кого знаходять – вбивають без суду і слідства. Хто здається або попадається вперше, спочатку допитують. Потім утримують їх у відносно терпимих умовах. Цікаво, що їдять і ув’язнені, і ті, хто ув’язнює, одне і те ж. Але запаси провізії рано чи пізно закінчуються, тому й міняють наших на картоплю та консерви.

– Вони звичайні люди, такі, як і ми, – каже Іван про тих, кого ми називаємо сепаратистами. – Просто стали заручниками жахливих, складних і трагічних обставин. Росії вони не потрібні, бути у складі України не хочуть, прагнуть самостійності, автономії. Із Луганська до Ростова зараз їздять маршрутні таксі із написом «Новоросія-Ростов».

Під час своєї екстремальної подорожі кременчани потрапили під обстріл, лягали спати, не маючи гарантії, що прокинуться, пережили шок і стрес, проте стверджують, що поїдуть на Схід знову, якщо знатимуть, що мають нагоду звільнити хоча б одного земляка.