До кого в наш час відчуваєш довіру? Соціологічні дослідження засвідчують, що  найбільше довіряють люди армії, церкві; хтось, звичайно, може сказати, що довіряти можна лише найближчим людям: батькам, дружині (не завжди)  чи чоловікові (теж не завжди), випробуваним часом друзям. Однак сучасна бізнесова і політична практика встановлює і повсякденно підтверджує іншу формулу, а саме: найбільшу довіру відчуваєш до того, кого… міцно тримаєш за горло.

Саме таке становище твого партнера в багатьох випадках є гарантією  того, що тобі не завдадуть підступного удару в спину. Ну, а всілякі моральні постулати – то лише стрясання повітря…

Щоб міцно тримати людину за горло, треба володіти якимось компрометуючим матеріалом проти неї, якоюсь інформацією з її минулого чи сучасного життя, якою можна її притиснути, шантажувати, образно кажучи, “тримати на гачку”.  Років з двадцять тому мені, тоді кореспондентові районної газети, довелося взяти участь у рейді сільгосппідприємствами та угіддями району. Роль моя зводилася до спостереження, занотовування у блокнот і прихованого позіхання. А от іншим учасникам заходу,–керівництву району, головам господарств, агрономам – було що сказати й показати одне одному і всім разом. Насамкінець на краю житнього поля проводився традиційний  «розбір польотів». Організатори рейду підбивали його підсумки, когось відзначали в кращий бік, когось-в гірший, радили, застерігали, підганяли…Уже в кінці, пригадую, слово взяв прокурор району. Говорив він доволі довго й монотонно, аж поки не вимовив фразу, яку я пам’ятаю донині. Звертаючись до шановного зібрання, головний законник району сказав: «Пам’ятайте, що на всіх вас можна відкривати кримінальні справи». Одразу ж, пригадую, повіяло милими спогадами про 1938-й рік., Вишинського, масові справи про саботаж, шкідництво і таке інше. Нагадаю, що слухачами виступали не запеклі пройдисвіти-шахраї, а цілком поважні керівники та спеціалісти сільгоспспілок. Причому пан прокурор ясно дав зрозуміти, що відкривати чи не  відкривати оті справи – залежить лише від його доброї волі. Або ж – її відсутності.

Так уже повелося, що практично на кожного політика, бізнесмена а то й просто рядового обивателя може бути знайдений (або сфабрикований) компрометуючий матеріал, який у слушний (звісно, не для нього) момент залюбки пустять у хід. А потім уже відмивайся, виправдовуйся, скільки душі завгодно. Або – звільняй «тепленьке» місце. Або ж ще гірше – грій нари і хлебтай баланду. Заради справедливості слід  сказати, що оте збирання компромату, шантажування ним, викид у потрібний момент інформації, тобто тримання «на гачку» не є нашим винаходом і нероздільним привілеєм. Таке практикували завжди й усюди. Надто вже велика спокуса використати проти когось «вбивчу» інформацію для досягнення власних цілей. Це – суттєвий і неминучий елемент політичної та бізнесової конкуренції, який постійно переноситься і на побутовий рівень.

Нині, в розпал передвиборчої кампанії, ця тактика вельми в пошані. Недаремно хтось із дотепників сказав колись, що не треба самому займатися вивченням власної біографії – варто лише балотуватися на якусь посаду, і конкуренти доброзичливо зроблять це за вас. Відра компрометуючих помиїв, що їх нині суперники в перегонах виливають один на одного, свідчать про те, що в нас і далі воліють не так демонструвати власний позитив (за його очевидної відсутності), як робити ставку на шельмування і рясне обпльовування опонента. Він, в міру своїх сил і можливостей, робить те ж саме. Виборці спостерігають за цим і думають, кого обрати: того, хто більше обпльований, чи того, хто менше? Більше поливають брудом чесного чи пройдисвіта?

А де ж знайдеш нині отих, по-справжньому чесних…

Ігор Дуда