Арка з цифрами “2020”, яка яскраво світиться  вечірньою порою й приваблює до себе любителів зробити “селфі” на бульварі в центрі міста, нагадала про події тридцятилітньої давнини. Такої ж святкової пори. Позначені схожими надіями й сподіваннями на все найкраще в новому році. Лише тоді їх, здається,  все ж було більше…

Зустріч 1990-го року запам’яталася вражаючою ілюмінацією на Театральному майдані з яскраво висвітленими цифрами «1990» на фасаді театру, насиченою програмою. Усі відчували: наш край і вся Україна стоять на порозі кардинальних змін. Тоді, на рубежі 80-90-их років, коли СРСР уже дихав на ладан, а свіжий вітер волі п’янив голови, у багатьох публікаціях на суспільно-політичну тематику людина старої «совкової» формації порівнювалася з тим новим типом гуманоїда, що мав з’явитися з утвердженням свободи і вільного ринку. Порівняння, звичайно, було явно не на користь «гомо совєтікуса». Він і затиснутий ідеологічними шорами, і позбавлений ділової ініціативи й творчого мислення, і закомплексований; і звик бути утриманцем держави, а не покладатися на власні сили; і взагалі, ота декларована й фальшива рівність позбавляла людей індивідуальності й робила всіх їх однаковими й безликими. А станемо вільними – і тоді все буде добре, з нашими ресурсами,  чорноземами і працьовитим народом  заживемо так, що всю Європу завидки братимуть.

Почнемо з останнього. Європу беруть завидки через наш добробут і перспективи? Навряд – Європа, щонайбільше, толерує наших трудових емігрантів-наймитів.  Та біс з ним, із закордонням – тут би дати собі раду з домашніми клопотами, що обсіли наче капосні мухи. Хіба що от із розкомплексованістю та діловою ініціативою справді стало легше – якщо під ними розуміти повну відсутність моральних гальм, нерозбірливість у засобах і ненаситну зажерливість. Тому й маємо супермаркети з тарганячими перегонами, протермінованими цінниками і товаром більш ніж сумнівної якості. Маємо новобудови, які буквально висять над головою. Сідаємо щоразу в громадський транспорт без впевненості, що цілими й неушкодженими дістанемося до потрібної зупинки. Маємо майже повну впевненість, що виявимося винуватою стороною, коли на «зебрі» на нас наїде «мажорне» авто. Без жодних докорів сумління – гріхи, на його переконання, можна змити, занурившись в ополонку на Водохреще… 

Тому й можемо нині, з відстані майже трьох десятиліть, зробити цілком певний висновок, до чого призводять «відсутність комплексів», «ділова ініціатива» і «яскрава індивідуальність» в умовах продажних і недієздатних державних органів і на тлі «нижче плінтусного» рівня загальної культури.

Зате складається враження, що переходить у тверде переконання: усім нам нав’язано суспільну атмосферу, в якій людині, позбавленій «наполегливості» (тобто нахабства), «творчої ініціативи» (тобто вміння схитрувати і обдурити) і «комунікабельності» (тобто вміння  «порєшать») дихати стає дедалі важче. Це відчуття нездатна виправити навіть атмосфера новорічних свят. Вони минули, і саме час повертатися сірій, нервозній, невлаштованій буденщині…

Ігор Дуда