– Досить тобі холостякувати, – хитнувши п’яно головою, промовив Павло, – давай я познайомлю тебе з файною жінкою. Вона і зварить, і випере, і все решта…

Я окинув посоловілим поглядом свою парубоцьку оселю. Що й казати, жіноча рука тут явно не завадила б. Обірвані шпалери, товстий шар пилу на книжковій шафі, зів’ялий вазон на підвіконні… Обстановка – явно не салонна.

– Як же ти приведеш її сюди, коли тут прибирати треба півроку? – запитую.

– Нічого, все буде о’кей. Покладися на мене, – запевнив Павло.

Недільний ранок розбудив мене настирливим дзвінком у двері. Кого це принесло в таку пору? Подумки чортихаючись, босоніж прямую до дверей, відчиняю їх і… відчуваю, як мої заспані очі намагаються вилізти з орбіт. На порозі – пом’ята, але відносно поголена фізіономія Павла, а поруч з ним – створіння фундаментальної будови, чимось схоже на рубенсівську Венеру, із товстим шаром косметики і чуттєвими яскраво-червоними губами. Справжня класика жанру, доповнена дебелими стегнами. Цікаво, як вона, за версією Павла, впишеться своїми габаритами у мою мініатюрну кімнату?

– Здоров, – морщачи чоло, бурмоче Павло, – це – Галя.

– Привіт, – киває головою Галя, даючи зрозуміти, що церемонію знайомства можна звести до мінімуму.

Що ж, тим краще, хоча, чесно кажучи, не чекав, що Павло виконає свою обіцянку так оперативно. Відступаю вбік, пропускаючи дорогих гостей у помешкання. Галю, здається, зовсім не бентежить безлад у квартирі. Вона одразу ж сідає у крісло і закидає ногу за ногу, демонструючи імпозантність стегон.

– У тебе нічого з вечора не залишилося? – мляво запитує Павло.

Я знизую плечима, мовляв, звідки?

– Що б ти робив без мене? – урочисто заявляє Павло і, наче фокусник, дістає з рукава пляшку «Міленіума». Вельми доречна річ і для поліпшення стану, і для ритуалу знайомства. Ставлю на стіл відносно чисті склянки і розливаю життєдайну рідину, констатуючи, що руки майже не тремтять. Є ще порох…

Випили за здоров’я. Потім ще за щось. Потім ми з Павлом, стоячи, у супроводі цнотливої Галиної усмішки проголосили тост за жінок. Закуска просто фуршет – на – два яблука на трьох.

– Ну що, не завадило б ще? – мовить Павло, коли пауза незручно затяглася. – То я збігаю? – підморгує він мені, киваючи в бік Галі. Та не заперечує. Я теж. Павло зникає за дверима. Мабуть, треба приступати до рішучих дій, але щось мене стримує. Що – сам не знаю.

– То… чим ви займаєтеся? – запитую аби щось запитати, хоча про характер занять Галі здогадатися не так уже й важко.

– Я? – здивовано запитує вона. – Я працюю у одній фірмі.

Мабуть, я ще недостатньо випив. Або ж відвик від стосунків з жінками. Тим більше – з жінками певного типу. Рятівна поява Павла аж з двома пляшками розряджає ніяковість ситуації. Втім, далі справа пішла веселіше. Склянка за склянкою, і от уже обличчя Галі в сигаретному диму здається мені личком чарівної принцеси. Вона здебільшого мовчить, лише зрідка кидаючи якісь репліки. Кермо розмови повністю взяв у свої руки Павло. З нього, напевне, вийшов би непоганий сутенер. Він квітчасто розповів мені про Галині чесноти, а їй про те, який я порядний, а головне – ну, майже зовсім непитущий хлопець. Одне моє око дивиться на екран телевізора, а друге зауважує, як рука Павла ніжно обіймає Галину шию, яку можна було б назвати лебединою, якби вона не була втричі товщою. Наче здалеку чую, як Павло намагається розсмішити Галю якимось брутальним анекдотом, але підозрюю, що таких анекдотів вона знає більше за нього, судячи з її показно-цнотливого хихотіння. Пора, мабуть,трохи освіжитися.

– П-п-п-піду, в-візьму ще п-пляшку, – заплітаю язиком, показуючи пальцем на порожні скляні посудини. Павло згідливо махає рукою і дає мені три «двадцятки» з зображенням Франка. А що, Іване Яковичу, ти теж, можливо, полюбляв отак посидіти…

Встаю і плентаюся до дверей. Передвечірня прохолода трохи відсвіжує. Коли ж повертаюся назад, «озброєний» пляшкою, то виявляю, що вхідні двері напіввідчинені. Мабуть, виходячи, сильно гримнув ними і забув зачинити. А увійшовши, виявляю, що за час моєї відсутності квартира перетворилася на банальний притон. Або ж на дім розпусти – що вам більше до вподоби. З кімнати долинають млосні жіночі стогони і гучне цмокання, що мало б означати поцілунки. Очевидно, я тут зараз явно зайвий. Гм, зайвий у власній оселі… це цікаво. Навіть дуже. Все з тієї  ж з цікавості навшпиньки підходжу й зазираю в кімнату. Два тіла сплелися у тісний клубок і щосили віддаються амурним утіхам. А в Павла, виявляється, труси у синій горошок. Так само навшпиньки йду на кухню і вже там до мене долинають звуки вершини любовного екстазу. Відкриваю пляшку і роблю нахильці декілька ковтків. Потім відчиняю вікно і запалюю сигарету. Через якийсь час канапа у моїй кімнаті знову заскрипіла…

Прокидаюся від голосного хропіння, що, здається, ось-ось порве барабанні перетинки. Перше враження таке, наче біля будинку працює екскаватор. Озирнувшись довкола, виявляю, що лежу на підлозі на рядні, що зазвичай лежало у ванній кімнаті. З надією зазираю під стіл і бачу напівпорожню пляшку. Та це для когось вона, можливо, напівпорожня. А для мене – напівповна…

Підводжуся і, хитаючись, йду до кімнати. На канапі, розкривши рот, хропе на всі заставки Павло, а поруч, поклавши йому на плече голову зі скуйовдженим волоссям, солодко спить Галя. Моя чарівна принцеса.

Юрій Максимів