Знаменита школа міста постала того дня в усій своїй пишноті й красі. Дівчата в національних костюмах заводили національний танок, учні молодших класів, теж вдягнуті відповідно до моменту,  з непідробною цікавістю спостерігали за дійством. А трохи осторонь, з батьківським теплом у очах дивився на все це сам директор з почтом вчителів і, як нині прийнято, зі священиком обіч себе. У погляді пана директора була і гордість за вихованців, і зворушення їхньою дитячою безпосередністю, і ще багато що… А потім полинуло “Боже великий єдиний…”, і всі урочисто застигли.

Я був абсолютно непричетний до цих фестин, спостерігав за ними, можна сказати, від нічого робити. Коли ж шановний директор у своєму схвильованому слові завів мову про те, як  усім слід прагнути до самовдосконалення, берегти і примножувати духовність наших дідів і  прадідів,  звіряти свої життєві кроки з Божими заповідями, мені раптом пригадалися події майже 40-річної давнини. Пов’язані з ним же, вже тоді шанованим і знаним у місті директором знаної школи. Вони свіжо відтворилися у пам’яті, і спогад про них буквально просився на язик.  Коли ж пан директор трохи відокремився від своєї свити і опинився поблизу мене, якийсь чортик все-таки шарпнув мене за отой язик – я підійшов, привітався і запитав, чи пам’ятає він як декілька десятків років тому він, як керівник зразково-показової школи, на Великдень відряджав учителів чергувати біля церков і пильно слідкувати за тим, щоб ніхто з учнів школи, бува, не захотів долучитися до “релігійного дурману”. Намагався загорнути цю свою тираду в гумористичну обгортку, хоча й припускав, що вона трохи зіб’є з шановного освітянина сьогоднішній пафос. Однак його реакція все ж перевершила сподівання. Змірявши мене холодно-зневажливим поглядом з-під лоба, він якось скривив губи, наче хотів щось сказати, однак лише зробив якийсь невизначений порух рукою і пішов.

Відтоді під час випадкових зустрічей у місті він дивився на мене наче скрізь прозоре скло і не опускався до того, щоб вітатися зі мною. Я розумію його – в тому, що стосується реакції на мої їдку ремарку. Очевидно, нею я зачепив струну сильної чутливості. Але я не розумію його і сотні тисяч йому подібних, які перефарбувавшись, взялися впроваджувати і переконано обстоювати нові цінності з таким же запалом, з яким насаджували старі. Хоча почалося це не з них, а з добродія з випещеним обличчям, вельми гострим язиком і (будемо справедливі) дуже гнучким і винахідливим розумом – Леоніда Кравчука.

До початку 90-х ще не було заведено стояти у церкві зі свічкою, смиренно схиливши голову. Отож товариш Кравчук був тоді справжнім комуністом і вірним ленінцем. І вимагав того ж і від своїх підлеглих. І був тоді у товариша Кравчука єдиний бог – Лєнін (саме так), якого він, за його словами, дуже поважав.

Та ось на зламі 90-х зашуміла країна. Захиталися, здавалося б, непорушні основи. А крім іншого, виникла мода ходити до церкви і хреститися. І тут раптом перед враженою громадськістю постав Леонід Макарович із молитовно складеними руками і з сяючим німбом над головою. Метаморфоза була настільки несподіваною і разючою, що вимагала негайних пояснень. І вони не забарилися. Ще вчора, виявляється, товариш Кравчук «не мав усієї інформації», а от нині у пана Кравчука вона з’явилася. З’явилася і обумовила негайну зміну забарвлення і відхрещення від попередніх догм. Цим самим Леонід Макарович не лише пояснив власне чудесне перевтілення – він вказав шлях іншим партійним функціонерам, котрі взялися завзято виспівувати державний Гімн, приміряти вишивані сорочки і хреститися складеними у пучку пальцями.

Відчуваю певне моральне право для такого роду оцінок, оскільки ніколи не був ні в лавах активних будівників комунізму, ні не хотів би стояти поряд з багатьма з тих, хто нині щосили і з неабияким натхненням “розбудовує” нову Україну.

Про те, до чого призвела побудова комунізму – відомо з історії.

До чого добудували Україну – бачимо зі щоденної життєвої практики.

Ігор Дуда