Це, звичайно, чиста випадковість, але  так якось сталося, що висловлювання двох відомих людей на прізвище Марчук з інтервалом в кільканадцять років викликали неабияке  суспільне збурення.

Під час президентської кампанії 1999 року, коли весь адмінресурс був націлений на перемогу тодішнього глави держави Леоніда Кучми і не дуже добирав засобів для досягнення цієї мети, його опонент Євген Марчук промовив фразу, яка запам’яталася надовго: “Президент всіх нас опустив до свого рівня”. Стисла і, як тоді здавалося, цілком справедлива оцінка правителя, його свити і, на жаль, країни під його орудою. Уже згаданий адмінресурс тоді всією своєю потугою мобілізувався проти екс-очільника СБУ; фальшиві газетні випуски поширювали небилиці про нього самого (“так то ж кагебіст!”) і про “канівську четвірку”, до якої він входив. Висловлю свою особисту думку, яку нікому не нав’язую: з-поміж усіх топ-політиків, з ким перетиналися мої журналістські стежки-доріжки, Марчук, мабуть, справляв найсильніше враження. Миттєва реакція, аналітичний склад розуму, лаконічність і водночас афористичність мови, вміння завоювати аудиторію – все це було йому притаманне. Тому в сказане ним я (і не лише я) були схильні вірити…

Нещодавно інший Марчук – знаний художник, визнаний світом, – з висоти прожитих років, чималого життєвого досвіду і можливості порівняти життя “там” і “тут” дав просто-таки нищівну атестацію стану справ в нинішній Україні, назвавши її найгіршою країною в Європі за умовами життя, в якій немає законів і порядку. Причому, перспективи, на його думку, доволі безрадісні: “Йде до гіршого і до гіршого. Ми навіть не уявляємо, в якому болоті сидимо… Мене пригнічує те, що влада робить із нашим народом. З найкращої країни в Європі зробили смітник. Тут панують зло, глупота, чорна заздрість, здирництво…  Люди дуже розхристані, не люблять один одного. Нема того, що об’єднує.  Як українці хочуть мати державу, якщо вони один одного з’їдають?”.

Як на мене – людина щиро висловила те, що її болить. Не покривила душею, і під усім сказаним нею я (і, судячи з відгуків на публікацію, не лише я) ладен підписатися, оскільки мої власні думки цілком співзвучні.  І те, що каже Іван Марчук, здається мені більш правдивим, реалістичним, ніж запевнення представників влади на кшталт “жити стало краще, але заждіть трішки – буде ще краще!”. Проте у соцмережах зустрічалося і таке: “Самозакоханий дідуган… сіра дріб’язкова особистість (особистість, здається, за визначенням не може бути сірою і дріб’язковою – І.Д.) …його необдумані ляпи працюють на руку ворогів України… наскільки треба бути недалеким, щоб говорити такі речі… Його останнє інтерв’ю повним ходом використовують вороги України. І нема нікого збоку, щоб пояснив старому, що він меле те що не треба”. Від цих дописів наче повіяло милим серцю екс-СРСР, зборами трудових колективів (добровільними, звичайно!), гнівним тавруванням “отщепенцев”, закликами “искоренить”, “выжечь каленым железом скверну”. І наче постає образ такого собі лисуватого, опецькуватого і вусатого суб’єкта (або ж навпаки – довжелезного, сухого і з сивою гривкою як у “сірого кардинала” КПРС  М.Суслова), котрий раніше робив кар’єру на ідеологічному фронті “соціалістичної батьківщини”, а тепер ревно слідкує за тим, як би в очах зарубіжних симпатиків не потьмянішав світлий образ нової України, а кляті недруги не отримали раптом зайву підставу для своїх мерзенних нападок проти неї. Але, даруйте, невже українське лайно (в тому числі й в людській подобі) краще і естетичніше за будь-яке інше? Зовсім не впевнений… “Жодна добра справа не залишиться безкарною”, – іронічно стверджує приповідка. Виявляється, каратися можуть не лише добрі справи, а й елементарна людська правдивість і щирість. Нехай і для когось “нелегкотравна”. На щастя – не для всіх.

Як епілог, наведу ще один відгук на цей вистражданий монолог-сповідь І.Марчука: “Страшні слова, страшні тим, що це правда. Про це саме писала і Ліна Костенко: “Всі проти всіх. Ніхто ні з ким не згодний. Злість рухає людьми, але у бік безодні”.

Ось під цим точно підпишуся. Якщо треба – обома руками. І ногами теж.

Ігор Дуда