Цього разу спробую обійтися без рефлексій та умовиводів і зосередитися на “голому” фактажі. Отже…
2 листопада, 16.05, зупинка “П.Орлика”. У невеличкій хмарі дорожнього пилу під’їжджає маршрутка № 12. Через задні двері похапцем сходять дві жінки і ледь та з них, що позаду, забрала ногу з підніжки, як двері закрилися, і маршрутка різко рвонула з місця. Обидві недавні пасажирки, обтрусивши плащі, проходять повз мене, і я маю можливість чути їхні враження про поїздку:
– Ні, ти уявляєш – давати 9 гривень, щоб він просто на ходу відкривав двері! А якби хтось випав?! А їде так, шо в мене всьо всередині перетрусилося!
– Та то якийсь пацан молодий, я колись з ним уже їхала – він так обганяв іншу маршрутку, що зірвав з неї дзеркало!
– І шо було?
– Та не знаю…
Жінки, сторожко озираючись, перетинають перехід, і тепер до моїх вух долинають лише уривки розмови: “Понабирали чорт знає кого!… А їм там що?… Всьо “до лампочки”… сидять собі…”.
Переходжу через “зебру” і я, думаючи, що все-таки перебуваю в “привілейованому” становищі – практично завжди пересуваюся пішки. Зрештою, так само можуть пересуватися й “ощасливлені” новими тарифами інші містяни. Згуртуйтеся і покажіть отим, котрим… “всьо до лампочки”, що ви таки громада і на щось впливаєте. Або ж – їздіть і далі так, щоб у вас “всередині всьо перетрусилося”.
До зупинки, здіймаючи пил, швидко наближається інша маршрутка…
Ігор Дуда