Сонце світить яскраво і вже справді по-весняному. Тихий ранок, здається, не припускає й можливості думки про те, що в нашому житті щось недавно радикально змінилося. Втім, вже перші враження, що з’являються під час “вилазки” на вулицю після вчорашнього цілоденного перегляду теленовин, сигналізують про оті самі зміни.

Тиша.  Приглушені голоси. Громадського транспорту, здається, не видно. 

Двоє хлопців у чорних одностроях (один з них – з автоматом через плече, не зі складним прикладом, а звичайний) походжають туди-сюди тротуаром.

У хлібній крамниці стелаж – майже порожній. Довелося купувати те, що ще залишилося. “Розібрали з самого ранку”, – пояснює продавщиця.

У бакалійному відділі якийсь чолов’яга завантажувався різноманітними продуктами настільки грунтовно і повільно, що роздратував двох жінок, котрі стояли в черзі за ним. Припускаю, однак, що вони самі збиралися купувати не менше. 

Колонка неподалік будинку качає воду як звично.

“Як думаєш, полізе він сюда? – А хрен його знає”, – чую фрагмент діалогу двох двірників, з якого не можна однозначно зрозуміти, про що йдеться: про вторгнення Путіна чи про безхатченка, який занадився ночувати на першому поверсі закинутої будівлі.

“Хай вас Господь береже”, – таке прощання довелося почути двічі.

Хай береже. Атеїстів, не виключено, тепер стане менше…