Останніми днями теленовини здебільшого побудовані на повідомленнях з “сінявокаї” Білорусі.

Кадри показують, як “омонівці” завзято скручують протестантів, запихають їх в автозаки; чути обурені висловлювання наших великих демократів: “Як же так! Придушується  свобода і право народу на волевиявлення! Влада хоче приховати фальсифікацію виборів! Ми з тобою, Білорусь!”.

Як на мене, тут саме варто пригадати приказку “Чия б корова мичала, а твоя би мовчала”. Україні з її досвідом двох революцій (точніше, того, що настало після них) краще б, як мовиться, сидіти тихенько в куточку і дихати в шматинку. Тому що в авторитарного (нехай так)  білоруського “бацьки” є невідпорний аргумент всім своїм опонентам: подивіться, що вийшло в Україні. Що правда, то правда. Якщо взяти величезні піднесення й сподівання, що охопили всю країну під час двох наших революцій, і співставити їх з тим, що відбулося опісля, то важко відчувати щось інше, крім величезного розчарування через несправджені й обмануті надії. Хтось скаже, що це – неминучі хвороби росту незрілої української демократії, що жертви й втрати недаремні, що з кожним новим етапом ми дедалі ближче до великої мети – побудови незалежної, процвітаючої держави, в якій панували б соціальна злагода і закон. 

Дозволю собі сказати: не вірю. Ну, просто не налаштовують на оптимізм процеси, що відбуваються в країні вкупі з просто таки патологічними змінами в свідомості людей. І вкотре впевнююся, що різновид української  демократії –  це біда для її народу. І так триватиме доти, доки не знайдеться хтось чесний, розумний і достатньо сильний і не грюкне кулаком по столі: “Досить!”. Тому, мабуть, більше схиляюся до білоруського варіанту правління, тим більше, що особисто мені (і далеко не лише мені) Олександр Лукашенко імпонує  – здатністю рубанути з плеча, предметно і в науку іншим покарати, сказати в очі “правду-матку” (що нашим очільникам органічно непритаманно), незалежністю в судженнях. Ну, і  звичайно – любов’ю до спорту. Напевно, “бацька” з ключкою на хокейному майданчику чи на лижній трасі – це потужний приклад для формування здорової нації. Так, обіймається з Путіним, але ж не пруть до нас російські найманці через Білорусь; Мінськ слугує яким не яким майданчиком для переговорів; у скрутні хвилини Лукашенко знаходив для нас слова підтримки… А запитайте у “сябрів”, які в них дороги, як на них їздять водії, як себе почувають в країні олігархи і чи панує там всевладдя містечкових князьків з їхніми “дикими” забудовами і сентиментальними преференціями для власного бізнесу… Так, можливо, десь перегинає “бацька” палку, але ж чимало людей, (мабуть, не в останню чергу в силу вікових особливостей) тверду руку глави держави сприймають більш позитивно, ніж групи демонстрантів, зовнішній вигляд яких не викликає особливої довіри і які кидаються нині на кордони правоохоронців.

Щиро кажучи, я зараз на боці останніх. Не в останню чергу тому, що ситий по саме нікуди українською демократією і тими, хто в умовах її вакханалії намагається або оголосити себе єдиними і ексклюзивними захисниками державності, або встигнути урвати якнайбільше (нерідко ці два мотиви органічно поєднуються). Примножуючи при цьому безлад, який чомусь називає себе державою…

Ігор Дуда