За весь час наших з ним стосунків він не промовив до мене жодного слова,  але вираз його очей я навчився читати.  І тому з подивом і приємністю відзначив колись ту радість, з якою він кинувся до мене після досить тривалої розлуки. Такого вияву почуттів мені не доводилося зазнавати за останні років двадцять більше ні від кого, і я в ту мить відчув, що комусь в цьому світі потрібен.

Він нічого не відповідав мені, коли я, бувало, розмовляв з ним під час наших довгих прогулянок, ризикуючи видатися несповна розуму людям навколо. Та мені було, щиро кажучи, байдуже – я ж спілкувався зі своїм товаришем. Я знав, що він ніколи не зрадить мене і завжди підтримає у випадку чого, тому часто ходив з ним усякими глухими закутками та місцинами, куди людям зазвичай небажано потикатися. Я був певен тоді, що поруч зі мною – вірний і беззастережно відданий друг.

Поступово я пізнавав його характер, деякі зворушливо-кумедні звички; бачив, як достойно він веде себе, коли на нього кидалися зграї усіляких безпородних родичів – не ризикуючи при цьому наближатися. Він лише змірював їх похмурим поглядом і йшов собі далі, наче даючи зрозуміти, що не його це справа – зв’язуватися з усілякою “шпаною”. Він виявляв свою натуру бійця лише коли стикався на дорозі з рівним собі суперником – і тоді мені доводилося щосили стримувати й відтягувати його, а потім сердито обіцяти йому, що більше ніколи не візьму з собою на прогулянку. Він понуро дивився, мовляв, говори-говори, дурню, а я все одно робитиму по-своєму.

Він будив мене рано-вранці, залазячи на диван й наполегливо даючи зрозуміти, що годі вилежуватися, коли надворі чарівно квітує весна або ж іде лапатий сніжок, який він так полюбляв. Я буркотів, відганяв його; потім знехотя одягався,  виходив з ним на вулицю і – одразу ж переконувався, що він мав рацію: ранкова прогулянка – це ні з чим не порівнюване задоволення.

Я знав з Вікіпедії, скільки живуть такі, як він, і приблизно уявляв, скільки йому відміряно.  Але коли він раптово втратив свою колишню активність й почав швидко згасати, це стало несподіванкою. І нещодавно настав момент, коли він, цілком знесилений, востаннє подивився поглядом, у якому читалися і смертельна втома, і сум, і ніби якесь розуміння і прийняття того, що з ним відбувається…

Тепер я трохи по-інакшому сприймаю останні кадри “Білого Біма…” і вираз душевного болю на обличчі героя В’ячеслава Тихонова. Я, можливо, ще раз перечитаю “Поклик предків” і “Біле Ікло” Джека Лондона, щоб ще краще зрозуміти, чому такі, як він, йдуть поруч з людиною від первісних печер і донині.

У мене тепер є для цього час – більше мене зранку ніхто не підніматиме з ліжка…

Ігор Дуда