Така історія може трапитися… не скажу, що з кожним, та все ж від неї не гарантований багато хто з нас. І назвати її можна доволі типовою.

Саме на різдвяні свята я виявився без копійки в кишені та ще й, на додачу, в стані тяжкого похмілля. Не буду посипати голову попелом, каятися і доводити з позиції нинішнього часу, як це погано, і як недобре й нерозумно чинить людина, доводячи себе до такого становища. Той, хто бував у ньому, підтвердить: бажання “поправити” здоров’я тим, чим напередодні його сумлінно гробив, просто нездоланне, і я не знаю, якою повинна бути сила волі, щоб протистояти йому. В мене такої сили немає, отож вирішую, що треба шукати якісь гроші. Та де ж їх взяти? Може, зателефонувати Ользі? Нещодавно ж допомагав її з важливим перекладом, від “подяки” тоді гонорово відмовився, то, може, зараз…

Чую помірно привітний голос по “мобільнику”, і в серце закрадається надія: може, пощастить? Однак вже по кількох фразах вона згасає: Ольга дуже шкодує, що нічим не може мені зарадити, але вона саме виплатила залишки кредиту (“Просто взяли за горло, паршивці!”), то залишилася ну, зовсім без готівки, є хіба що щось там трохи на карточці,але її ще треба шукати.

Я і усілякі банківські картки – речі зовсім несумісні, отож мляво прошу вибачення і прощаюся. Чорт забирай, трясти починає дедалі сильніше, кидає в піт, в голову лізе якась безпідставна тривога… А, може, спробувати до Степана? Тому свого часу допомагав готуватися до здачі кандидатського мінімуму з англійської, то, може, ще пам’ятає?

– Вибачай друже, – чую помірно щирий Степанів голос у слухавці, – віддав усе до останньої копійки за нову машину, ти ж знаєш, купив недавно (щиро кажучи, не мав про це жодного уявлення).

– Та, може, хоча б гривень… 30 , – радше мукаю,ніж промовляю, бо депресія безнадії починає тиснути дедалі сильніше.

– Ну, я пошукаю, якщо знайду – передзвоню, – як здалося, не дуже твердо обіцяє Степан і відключає зв’язок.

Хто ще є в пам’яті телефона? Олена… Від неї менше за все можу на щось розраховувати – і підсміювався в редакції над її “школярською” писаниною, допікав жовчним “аналізом” стилю, не проминав нагоди й поіронізувати над  її дивними, як  на мій смак, поглядами… Може, таки спробувати? Тим більше, щ вибору особливого нема.

Телефоную до Олени і, збиваючись, формулюю її прохання. Вона вислуховує його мовчки. “Ти не могла б мені позичити… хоча б… гривень… 50?” – звершую свій монолог, відчуваючи, як кров прилинула до обличчя, – якщо зможеш, чекатиму на тебе біля універмагу через півгодини”.

Олена без слова відповіді перериває зв’язок, і я залишаюся  повному невіданні стосовно того, чи розживуся я сьогодні якимись грішми. Але ж твердої відмови від Олени ніби не почув… Час до походу під універмаг ще маю, отож вештаюся вулицями в надії зустріти хоч когось із знайомих. Зустріти-зустрів, але користі особливої від цього не було: чи то моя доволі пом’ята фізіономія підказувала їм, на що мені потрібні гроші (але ж я й не стверджував, що на кефір і круасан), чи ще з якихось причин, але мої фінанси продовжували не те що співати – верещати романси на всю міць голосу).

Рівно, о 12.30, як і повідомив Олені, я вже був біля універмагу. Не треба було надто довго придивлятися, щоб побачити: тендітної жіночки в окулярах біля входу немає. Остання, вочевидь, надія зникла. Я з наростаючим жахом уявляю, які мене чекають вечір і ніч. Обходжу бульвар і механічно прямую знову в бік універмагу. Знайомі назустріч більше не попадаються, дзвінка від Степана теж немає, і лиш бронзова  Соломія Крушельницька гордо стоїть на постаменті, зневажливо відвернувшись від тернопільського “алконавта” вкупі з його похмільним синдромом.

Але стоїть не лише вона. Біля входу в універмаг помічаю струнку жіночу постать. Серце закалатало, чимскоріш йду через перехід, і ось уже на мене з трохи сумовитою усмішкою дивляться, як мені зараз здається, дуже гарні й розумні жіночі очі.

– Ти вважаєш, борода тобі дуже пасує? – найперше запитує Олена.

Я у відповідь байдуже махаю рукою, оскільки перебуваю в такому періоді, коли питання, як ти виглядаєш, цікавить тебе чи не в останню чергу.

– Знаєш що, пішли до мене, – несподівано промовляє Олена, – ні, якщо ти хочеш, я дам тобі твої 50 гривень (вона показала мені ще недавно таку омріяну банкноту), але думаю, що тобі буде краще привести себе до людського вигляду.

– А в тебе є щось..? – запитую, відчуваючи, що мої акції трохи підросли, і виразно клацаю себе вказівним пальцем по нижній щелепі – жест, зрозумілий усім любителям “aqua vitae”.

– Та щось придумаємо, – усміхнувшись, відповіла Олена.

Десь через годину я сидів у зручному куточку затишної кухні – вимитий, виголений і навіть з запахом якогось одеколону зі східними ароматами. Після двох склянок глінтвейну, майстерно і, я б навіть сказав, артистично приготовленими Оленою, ознаки алкогольної інтоксикації, що тероризували мене з раннього ранку, кудись зникли. Я відкинув голову на спинку, слухаючи спів Іво Бобула по телевізору: “Ніщо даремно не мина. Напів сльози ніхто повік не зронить – за все в житті ціна сповна, за кожну мить, за кожен подих…”.

“Так – думаю про себе у напівсонному блаженстві, – даремно ніщо не минає, за все доводиться платити, але на фоні всього цього якось особливо цінуєш несподівані прояви людського розуміння”.

Олена закінчила готувати салати,  поставила тарілки на стіл, сіла сама й глянула на мене. Її очі під окулярами в гарній оправі здалися мені ще гарнішими, ніж годину тому біля універмагу…