Досі якось не доводилося чути його виступів на телебаченні чи у соцмережах і, відповідно, сформувати органолептичне враження про нього як про людину. Та й не час, напевно, нині головному військовому країни миготіти в телеетері.

Якщо ж судити суто за фотографіями, то за своїм зовнішнім типажем він, думається, мав би непогані шанси успішно пройти кастинг на роль бравого солдата Швейка – приблизно таким мені  уявляється герой безсмертного роману Ярослава Гашека. Міг би він претендувати (особливо стрижкою) і на роль шефа якоїсь рекетирської “бригади” (сподіваюся, не образиться – якщо, звісно, прочитає). І… і на цьому з грайливо-жартівливою інтонацією, мабуть, треба закінчувати. Зазначивши наостанок, що зовнішність, в тому числі й простакувата, буває ой як оманливою… 

На цього “Швейка” і “братка” сьогодні молиться, без перебільшення, вся віруюча і атеїстична Україна. В першу чергу з ним усі ми пов’язуємо сподівання на те, що жорстоку орду з північного сходу вдасться здолати. І передусім від його рішень залежить, чи матимемо ми спокійні нинішню ніч і завтрашній день.

В останньому рейтингу “Великих українців” йому дісталося, як на мене, надто скромне десяте місце. Якби моя воля, я пересунув би його вище сходинок так… на дев’ять – за всієї поваги до наших поетичних світочів, борців з тоталітарним режимом і навіть людиною, яка нині очолює державу і є Верховним головнокомандувачем. Про останнього – окрема мова, а от на плечі всіх інших лідерів рейтингу, попри все зроблене і пережите ними задля України, не лягав такий  страхітливо важкий тягар – очолювати армію у смертельній борні з набагато численнішим і значно краще оснащеним засобами руйнування, спалювання і вбивств (нехай і часто допотопними) ворогом. До того ж – позбавленим будь-якої моральності й поняття про допустимість чи законність своїх дій. Професія воєначальника, на мій погляд, є найважчою, особливо в період війни, а тут для Валерія  Залужного ще й склалися дуже невигідні початкові умови. Однак ота орда, яка ринула на нашу землю із втовкмаченою шовіністичною ідеологією в голову думкою про “легкую прогулку”, “встречи со цветами” і “массовый энтузиазм жителей освобожденных земель”, отримала впертий і головне – вміло організований опір з боку ЗСУ та інших воєнізованих формувань.

Багато вже говорилося про те, яким неприємним сюрпризом для агресорів стала тактика українських вояків, що грунтувалася на швидких переміщеннях, несподіваних разючих ударах по бойових частинах, складах, логістичних ланцюжках, вдалому маневруванні силами і засобами. Після війн в Афганістані, Чечні та Сирії російська армія зіткнулася з тим, з чим раніше їй зустрічатися на полі бою не доводилося – з вищим, ніж у неї, воєнним інтелектом. Воно, зрештою, закономірно: в той час як переважна більшість російських генералів послуговуються лише “великим и могучим” (до того ж, в основному “матерным”) і планують свої операції на розстелених на пеньках картах, він володіє англійською і послуговується при розробці своїх оперативно-стратегічних ходів усілякими новітніми комп’ютерними технологіями. І, вочевидь, вміє предметно  спілкуватися з високопосадовцями західних країн. І зразу стало видно, що російський “король” (чи то пак, “цар”) таки голий.

Чия в цьому більша заслуга – його як Головнокомандувача чи Генерального штабу (цього “мозку армії”), який очолює Сергій Шаптала – сказати не візьмуся, але кінцеву відповідальність за прийняття рішень і їхнє втілення вжиття, за підтримання належної боєздатності армії, дисципліни в ній несе таки він. І він же, хочеться сподіватися, має можливість підбирати собі помічників. Судячи з усього (і в це хочеться вірити) в українського Президента – Верховного головнокомандувача –  вистачає розуму і реалізму точно визначити межі своєї компетентності й не йти шляхом єфрейтора Першої світової війни Адольфа Шикльгрубера (більш відомого під іншим прізвищем), який вже під час Другої світової завзято й безапеляційно переміщав на картах частини й з’єднання, шокуючи своїх фельдмаршалів й викликаючи в них безсилу лють. “Вірте в ЗСУ” – чуємо нині майже щодня. І в нашу армію таки хочеться вірити, бо більше, ніж в неї, власне, за нинішніх умов вірити ні в кого. Це не означає, що вона ідеальна і позбавлена помилок і прорахунків. Зокрема, військові експерти (серед них і так звані “диванні”) не проминули нагоди відзначити (можливо, й не без підстав), що ми “прогавили” масове застосування противником іранських дронів. Та як би там не було, факт є фактом: український Давид уже завдав московському Голіафу таких значних людських, матеріальних і моральних втрат (“вторая армия мира” не раз і не два була виставлена на посміховисько світу), що змусив Кремль і забути про “бліцкріг”, і вдатися до численних кадрових перестановок, і ставити “под ружье” усіх, кого вдасться – аж до “зеків” з тюрем і колоній…

Безумовно, всіх нас цікавить нині, коли закінчиться це жахіття. Напевно, відповіді на це питання не знає й він, Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Напевно, йому не раз ще доведеться отримувати болісні новини і віддавати нелегкі накази, відчувати розчарування,  біль втрат і невдач. Можливо, вислуховувати докори й  звинувачення.  А ще – розмовляти, розмовляти й розмовляти з представниками західних країн. Ці перемовини, напевно, не є легкими: зрозуміле бажання України отримати якнайбільше найефективнішої зброї в найкоротші терміни нерідко натикається на неприпустиму тяганину, а то й, не виключено, прихований  саботаж.    

А ще йому ще не раз доведеться  проводжати в останню путь бойових побратимів. І коли бачиш на світлині, як він схиляє коліно перед труною, з голови вилітають усілякі недоречні асоціації з Швейком чи “братком”…

Воїн. Полководець, якого обрала доля в критичний для країни момент. Син України, на якого молиться і щиро сподівається сьогодні вся вона, скривавлена і зруйнована, але так і не переможена звіроподібними зайдами…