Коли я побачив його декілька років тому на екрані під час якогось світського заходу, то з сумом констатував, що навіть найвидатніші й найпопулярніші особистості не є непідвладні впливові часу.

З сивим волоссям і з такою ж сивою бородою, важко дихаючи, він спирався однією рукою на палицю, а другою – на тендітну руку чарівної супутниці. Відчувалося, що на нестерпній спеці йому було дуже некомфортно, однак у потрібний момент відпрацьований рефлекс кінозірки взяв гору над немічністю: він ледь підняв угору руку й усміхнувся своєю неповторною усмішкою численній  публіці, яка його вітала…

Сьогодні, 9 квітня видатному актору  французького кіно, дуже популярному свого часу на теренах колишнього СРСР Жан-Полю Бельмондо виповнюється 86 років. Ось уже 18 років він бореться з наслідками перенесеного інсульту. Людська доля – в руках якихось вищих, досі непізнаних сил, однак навряд чи десятки три років тому, дивлячись, як він з легкістю виконує складні трюки, як вміло лупцює мерзенних супостатів, як летить у небі  на тросі  гелікоптера, як майже в кожному фільмі демонструє чарівним панянкам свій атлетичний торс, можна було уявити його у вигляді, описаному на початку…

Жан-Поль Бельмондо не без успіху виступав і на паризьких театральних сценах, однак всесвітню славу йому принесло кіно. Ще в 50-х роках один з повідних тодішніх французьких режисерів сказав про молодого Жан-Поля, що у нього обличчя мавпи, але він дуже талановитий. “Обличчя мавпи” зовсім не завадило Бельмондо бути кумиром мільйонів жінок, оскільки його герої сповна були наділені чоловічою силою, мужністю, рішучістю й певною великодушністю. Взагалі, амплуа актора було, можна сказати, двоєдиним: він однаково органічно виглядав і в ролях іноді надміру жорстких, але справедливих представників закону (“Приватний детектив”, “Хто є хто”, “Одинак”, “Поза законом”, “Страх над містом”, “Професіонал”), і в ролях  симпатичних авантюристів, таких собі остапів бендерів французького розливу (“Гра в чотири руки”, “Весела Паска”, “Невиправний”, “Пограбування”). Його батько, відомий французький скульптор, не дуже схвально ставився до цих, як він називав, “забавок” свого сина, аж поки у 1982 р. Жан-Поль не отримав за заслуги в кінематографі найвищу нагороду Франції – орден  Почесного легіону. Бельмондо-старший дуже пишався цією нагородою сина, але під час церемоніального банкету все допитувався у нього: “Скажи, ти отримав цей орден за оті твої дурнуваті фільми? Ні, то, напевно, якесь непорозуміння…”

“Дурнуваті фільми” принесли Жан-Полю Бельмондо всесвітню славу, обожнювання жіноцтва і, звичайно ж, немалі статки. Не могли вони лише спинити плин  часу. Актор намагався трансформувати своє амплуа, і ось уже глядачі бачать його у ролі старіючого адвоката – п’янички і епізодичного гостя борделю поблизу його помешкання у стрічці “Невідомий в будинку”. Або ж покинутого всіма напризволяще пенсіонера, єдиним другом якого залишився пес (фільм “Людина і його собака”). Зміна його амплуа доволі точно відображає зміни, що відбуваються з людьми в проміжку між активною молодістю та зрілістю і – не завжди тихою і не завжди приємною старістю. Точніше сказати – відображали, оскільки ще в 2015 році актор оголосив про завершення кар’єри в кіно і на сцені. Однак, думається, у пам’яті кіноглядачів старшого і середнього покоління він залишається у двоєдиному образі: безстрашного комісара поліції і – винахідливого, іронічного авантюриста.

Ігор Дуда