До виборів Президента вже, можна сказати, залишаються лічені дні; команди кандидатів працюють на повну потужність як в напрямку продукування компромату на суперників, так і в царині створення чистішого за альпійський сніг іміджу своїх патронів. Втім, “чистіший за сніг” зовсім не означає виключно білу кольорову гаму, тим більше, що білий колір – це, власне, ніщо.

Ось політтехнологи кандидата з найвищим нині рейтингом, “не мудрствуючи лукаво”, облишили якесь цегельно-рожеве тло для відкриття великої істини (хоча в наших умовах скоріше – іронічного жарту) про те, що президент – слуга народу, і перейшли до прямого кольорового натяку на прізвище несподіваного лідера перегонів.  Його сіті-лайти і білборди нині, здається, оновлюються чи не найчастіше – це вам не майже постійно одні й ті ж портрети добродія з сумовито-добрими очима під окулярами, який дивиться на вас з надією, що ви є саме той чесний, “яких більше”. І який лаконічно обіцяє мародерам тюрми, людям добробут, а країні – порядок. Для безнадійних дальтоніків ними (отими політтехнологами) передбачений безпомилковий вказівник: букви “Зе” перед фразою. Причому, вже аж явно тусовочно-блатних і невідповідних статусу кандидата в президенти написів “Все буде  Зе!шибісь!”, якими рясніють сайти, у “західняцькому” Тернополі, доволі консервативному і хворобливо-чутливому до російської “фені”, досі бачити не доводилося – хоча це не означає, що їх зовсім немає. На головних вулицях отой заспокійливий “Зе”лений фон то закликає здати корупціонера і отримати свої 10% (перспективний бізнес в наших умовах…), то словами з пісні В.Павліка запевняє, що не буде ні обіцянок, ні пробачень. Хм…, не давати обіцянок – це щось зовсім нове для нашого політикуму.

Не полишає агітаційних потуг і кандидат, майже всі виступи якого ще недавно починалися словами “Коли я стану президентом…”. У нього, схоже, немає сумніву, що питання лише в тому, “коли”, а не “якщо”. А далі йшов перелік кар, які впадуть на голови “скотиняк”, і центнери манни небесної, що ощасливлять незабезпечених, пенсіонерів і загалом всіх українців. Його команда не тицяє невеличкі сіті-лайти через кожні 20 метрів вздовж центральної вулиці, а переважно розташовує їх на стратегічно виграшних місцях: на пожвавлених перехрестях, при в’їзді на дамбу чи в населений пункт… І часто спільним знаменником є слово “любов”. Колись давніше воно фігурувало на білборді, на якому той експресивний політик смачно цілував у губи просто розімлілу від такого незвичного вияву ласки… корову. Напис зверху авторитетно стверджував, що отой велелюбний чоловік – проти насильства! Нині ж він обіймає на білбордах стареньких бабусь, обіцяючи їм захист, а молодь запевняє, що українцям отримати роботу можливо! А з нагоди нещодавнього жіночого свята величенький білборд, знову ж таки, на помітному, вибраному зі знанням агітаційної справи місці й із зображенням все того ж знайомого обличчя (цього разу, сказати б, дещо лірично-мрійливого), обіцяє всім україночкам оту саму любов та ще й увагу.

Звиклося вже до всієї отої передвиборчої плакатної творчості, як мимоволі звикаєш до всього, що постійно миготить перед очима. Але ж… закінчаться вибори (колись таки закінчаться); позабирають з узбіч доріг всі тонни отої агітації; корову-“фотомодель” відправлять (та, мабуть, вже відправили) на різницю; бабусі й далі намагатимуться “накрити” однією гривнею одразу декілька “статей видатків”; українці в пошуках роботи й далі виїжджатимуть деінде; україночки, натішившись “платонічним” виявом плакатної любові та уваги, й далі потерпатимуть від сімейного насильства. Життя продовжуватиметься – до наступних виборів.

Ігор Дуда