Дико парадоксальним чином і за добряче збоченою логікою він мав би подякувати Росії за її напад, адже до 24 лютого на нього звідусіль сипалися критичні стріли – як від запеклих опонентів, так і від ще недавніх союзників. Зараз не час визначати, що в цьому потоці звинувачень було раціональним і виправданим, а що – зловмисними помиями. Не час, тому що актуальною, сказати б, життєво важливою проблемою для країни є наступ полчищ ординців. А з історичного досвіду відомо, до чого за таких обставин призводили незгода і розбрат між руськими князями і українськими гетьманами.

Він мав можливість спостерігати, як падав його рейтинг і реально ризикував його втратити – за старанного сприяння табунів “доброзичливців”. Ще в січні Володимиру Зеленському не довіряли близько 50% українців, і спостерігалася тенденція подальшого примноження їхнього числа. Тепер же, після більш двох з половиною місяців війни, дії Президента підтримують навіть не 73%, якими пишалися він і його команда після виборів, а 93%. Що стало причиною цього – добре відомо. Цей фантастичний стрибок угору можна вмістити у проміжку між двома подіями. Перша: висловлювання одного з прихильників П.Порошенка після виборів (“Ось побачите, як невдовзі клоун почне здавати Україну Росії”). Друга: Зеленський не здав Україну і не відступив перед Путіним, не віддав йому на поталу Київ і навіть не виїхав, попри пропозиції, що надходили з Заходу, зі столиці, яку росіяни планували взяти штурмом. Ті, хто вів мову про неминучу здачу “клоуном” України Росії, нині не можуть розмахувати цією тезою. Навпаки – в України тепер на багато поколінь наперед буде абсолютно однозначна воєнна доктрина і зовсім не уявний, а цілком конкретний противник. Точніше сказати, ворог.

“Нарешті в Америки є президент, якого всі люблять, та який має захмарний рейтинг підтримки. Це президент України”, – пожартував на одному зі своїх шоу відомий американський шоумен Білл Мар. Попри дещо гумористичний відтінок цієї фрази, безсумнівним нині є те, що за два “з хвостиком” місяці протистояння з темною силою, Володимир Зеленський перетворився з глави однієї з дуже проблемних країн, справжнього головного болю для цивілізованого Заходу, на символ боротьби за свободу і, можна без перебільшення сказати, за саму сутність західної цивілізації. Його звернення до парламентів різних держав – пристрасні, образні, сповнені болю, що іноді майже межує з відчаєм, підкріплені переконливими прикладами з історії цих країн, часто позбавлені “лушпиння” дипломатичності (не до неї нині) – є водночас і проханням надати всю можливу підтримку, і застереженням: Росія Путіна не зупиниться на тому, що вже скоїла. І що неможливих злодіянь для неї просто не існує – як з точки зору їхньої жорстокості, так і з позиції можливого географічного поширення.

Його бачать і чують не лише керівники держав і міжнародних організацій (дехто з них при цьому, можливо, відчуває сором) а й прості громадяни, які активно виходять на акції підтримки України. І недаремно прем’єр- міністр Британії Борис Джонсон, який раніше не виявляв особливого інтересу до нашої країни, а нині показав себе нашим відданим і ефективним союзником, назвав В.Зеленського “новим Черчілем”. Добитися від іншого британця порівняння з тим, кого називають “найвидатнішим британцем в історії” – це таки чогось варте. І якщо вже зайшла мова про паралелі з Черчілем, то Зеленському, мабуть, варто пам’ятати, що Великобританія, яку сер Уінстон привів до перемоги у Другій світовій війні, відразу ж після неї взяла й відмовила йому в довірі. На той історичний факт, цілком можливо, будуть “напирати” наші топ-політики, які нині волею воєнного стану і його телевізійної специфіки позбавлені впливу на потенційних виборців – в телепросторі практично присутні лише Президент і його команда. Опісля, коли настане мир, “запеклі друзі”, звісно, не проминуть нагоди пригадати йому і дещо з передвоєнної пори, і, цілком можливо, промахи, допущені вже після 24 лютого.

Але це буде вже тоді, коли замовкнуть гармати і небо не розтинатимуть зловісні смуги, що супроводжують політ ракет. Після нашої, дуже хочеться сподіватися, перемоги. Нині ж дорога до жаданого миру здається ще неблизькою. І, волею історії та власного вибору, шоумен, який ще недавно смішив публіку дотепними (і не завжди) жартами, нині виступає на сцені у зовсім іншому дійстві. Місця для сміху у ньому вже немає, а глядацькою аудиторією є весь світ. Він не здригнувся під страшним тягарем, який обрушився на нього і не спробував перекласти його на чиїсь інші плечі й сховатись за ними – він достойно зустрів виклик долі і стійко тримає удар. “Клоун” не має жодного наміру здати Україну Путіну. Час розважання публіки в “Кварталі” закінчився – розпочався, напевно, болісно тривалий і наполегливий процес намагання достукатися до сумління і розуму всієї світової спільноти.