Доля диктаторів хоч і є мрією осіб із помітними ознаками манії величі, все ж дуже часто буває трагічною – щоправда, вже після того, як вони зроблять не менш нестерпним і навіть трагічним життя своїх народів.

І їхній життєвий шлях, яким би цікавим і насиченим він не був, нерідко закінчується не дуже красиво. Їх можуть витягнути за комір з ями й опісля повішати, як це сталося з Хусейном. Можуть після блискавичного судилища розстріляти разом з  дружиною, як Чаушеску. Можуть отруїти у сховку в  джунглях, як колишнього лідера камбоджійських «червоних кхмерів» Пол Пота. Можуть викинути уже після смерті з мавзолею,  як це трапилося зі Сталіним. А можуть вже мертвого і понівеченого підвісити за ноги поруч з коханкою (романтика…), як це було з Муссоліні. Сталося це з “дуче” саме цього дня, 28 квітня 1945 р. І коли правдою є те, що перед смертю людина, наче на прискореній кіноплівці, бачить кадри всього свого життя, то Беніто Муссоліні міг в останні миті свого земного існування побачити багато що… Передусім, себе, найулюбленішого, в зеніті слави: паради “чорносорочечників”, присутність з бундючним виглядом на маневрах армії й на палубі військового корабля,  свої виступи в супроводі неповторної, багато в чому комічної жестикуляції (“Який актор помер!”).

Втім, коміком він зовсім не був, а був колегою-журналістом. І мав грандіозні плани відновлення Римської імперії (цікаво – якщо дотримуватися канонів історії, зокрема, твердження, що вона рухається по спіралі, то йому довелося б, врешті-решт, воювати з германськими варварами, тобто з гітлерівською Німеччиною?). Втім, сам Гітлер не шкодував компліментів на адресу свого головного союзника – до того, часу, поки не довелося витягувати його за комір з калюжі, в яку дуче сів у Греції і в Африці. А вже пізніше посилати загін диверсантів на чолі з Отто Скорцені, щоб врятувати “lieber Freund” з полону. Та й навіть його майбутній ворог – Черчіль – називав Муссоліні “новим Цезарем XX сторіччя і найкращим законодавцем”. А Папа Римський Пій XI вважав його “людиною Провидіння” і найвеличнішим з відомих йому людей. А на рівні суто побутовому – представники націй більш пунктуальних і організованих, ніж галасливі й схильні до ” бардаку” італійці, відзначали, що лише з приходом до влади Муссоліні поїзди в Італії почали ходити точно за розкладом.

Усе це а також палке вболівання за римський футбольний клуб “Лаціо” не врятувало дуче від вже описаного далеко не героїчного кінця. Втім, навіть в його останні миті він міг відчути задоволення від такої незрівнянної речі, як щирої жіночої відданості: перед самим розстрілом партизани запропонували його коханці, молодшій на 30 років (згадуються шлюбні оголошення і бажання “розумної різниці у віці”) Кларі Петаччі відійти вбік, але вона припала до Муссоліні, затуляючи його від куль, і загинула разом з ним. На цьому відносно романтична частина закінчилася – обох підвісили за ноги на автозаправці в Мілані, а потім тіла ще якийсь час пролежали в стічній канаві. Попри це, дуче, якщо можна сказати, пощастило більше, ніж іншим його страченим в різні часи та в різних місцях колегам: на місці його розстрілу стоїть пам’ятний знак…

Ігор Дуда