Як вступ до теми – фрагмент з книги з “Акваріум” відомого екс-розвідника ГРУ Віктора Суворова. Стосується він кінця 70-х років, того періоду життя автора, коли він почав серйозно замислюватися над тим, щоб обрати долю перебіжчика: “Навколо мене суцільна божевільня. Безпросвітне безумство. Навіщо Захід пускає нас до себе сотнями і тисячами? Ми ж шпигуни. Невже не зрозуміло, що мене направлено сюди для того, щоб спричинити максимальну шкоду Заходу? Чому мене не заарештують, не виженуть? Чому ці дивні, незрозумілі західні люди ніколи не протестують? Може, вони  всі з глузду з’їхали?”.

Захід не дуже опирався засиллю радянської агентури у 70-ті. Досить вільно на його теренах почуваються уже російські агенти й тепер, як випливає з нашумілих справ з отруєнням екс-агентів  спецслужб Кремля Литвиненка і Скрипаля (для першого воно стало фатальним). Ну, а в 30-ті роки, коли ще не було “залізної завіси”, й СРСР щосили кричав на весь світ про себе як про країну всезагальної рівності, благоденства і найсправжнісінької демократії, НКВД і його агентура взагалі почували себе в Європі як зубасті щуки у ставку.  “Караючий меч революції”, крім збору розвідувальної інформації, виконував і закладену в його метафоричній назві функцію терору. Виконував старанно, повсюдно і повсякчасно.

Саме  цього дня, 23 травня 1938 р. у  Роттердамі стався один із кривавих епізодів у довжелезній череді злодіянь радянських спецслужб – вбивство голови Проводу українських націоналістів, керівника української військової організації полковника Євгена Коновальця. Його здійснив за допомогою вибухового пристрою, замаскованого під коробку з шоколадними  цукерками, ще молодий на той час співробітник НКВД Павло Судоплатов, уродженець Мелітополя і українець за документами, якому судилося в подальшому стати одним із найзнаменитіших радянських диверсантів. Ну, і як часто велося в СРСР, отримати “свої” 15 років у місцях “не надто віддалених”. Щоправда, вбивство Коновальця серед інкримінованих йому рідною радянською владою злочинів не фігурувало…    

Травень взагалі можна назвати доволі “продуктивним” для НКВД в плані активності. 27 травня 1940 р. група нападників, що діяла під керівництвом агентури НКВД у Мексиці, увірвалася в будинок, де мешкав непримиренний ворог товариша Сталіна – Лев Троцький – і розстріляла, як їй здалося, всіх присутніх. На щастя Л. Троцького, він встиг сховатися з дружиною і внуком за ліжком. Щастя виявилося зовсім нетривалим – менш як через три місяці надміру довірливий (таким, на жаль, виявився і Є. Коновалець, до якого втерся у довір’я Судоплатов) Л. Троцький отримав фатальний удар льодорубом від свого “щирого шанувальника” Рамона Меркадера. Якщо виходити з законів вищої справедливості, Лев Давидович цілком заслуговував на найвищу кару, і в даному випадку правило “ворог мого ворога – не завжди мій друг” справджується сповна. Однак смертоносний спрут радянської влади керувався аж ніяк не правовими нормами, а суто міркуваннями “революційної доцільності”. І його щупальця завжди намагалися проникнути скрізь де можливо і де неможливо. І ця його генетична властивість зберігається дотепер.

Ігор Дуда