В ці передвеликодні дні біля деяких церков довгі черги: люди, накопичивши за рік достатній вантаж усіляких “прегрішеній”, прагнуть (чи роблять вигляд, що прагнуть), кожен на свій лад, очистити душу. Хтось робить це по-справжньому щиро; хтось – дотримуючись давньої традиції, якщо хочете, звички; ще хтось – просто для привселюдної демонстрації своєї “віри” (ну, як же українство без цього?). Не в останню чергу через отаких фарисеїв, які приходять у церкву радше для отримання індульгенції на майбутні гріхи, ніж задля спокутування старих, останніми роками уникаю вистоювати в отих велелюдних чергах. Не через зайву пихатість вкупі з гординею і не через належність до числа закоренілих атеїстів – просто мозок відмовляється зрозуміти, як можна натхненно бити поклони – і творити зовсім не божі справи. І чому отой найвищий суддя ніяк не знайде часу, щоб провести строгий проділ між правдивими людьми і невиправними лицемірами і чому вислів “Бог шельму мітить” живе здебільшого в жартівливих оповідках.

Знаю також, що ступивши на отой “конвеєр” сповіді, все ж не буду до кінця щирим в тому, що треба викинути з голови і серця усе гріховне. Останнє в’їлося наче в пори шкіри, і позбутися його, слухаючи настанови про безконечне милосердя і прощення, неможливо.

Знаю, що є на території одного міста зі мною декілька суб’єктів, яких я із задоволенням пристрелив би – чергою з автомата і з контрольним пострілом між вуха. Якби, звісно, мав чим і якби це не загрожувало деякими неприємними наслідками для мене самого.

Знаю, що є ще більше особин, яким би з не меншим задоволенням просто плюнув у пику – але це теж навряд чи зроблю, оскільки ще не повністю вийшов за рамки загальноприйнятої норми адекватності, й мати у своїй біографії згадку про психіатричну експертизу – теж не найбільш осяйна мрія.

Знаю, що є також немало таких, до кого підійшов би і замість “Добрий день” сказав би “Не бреши”. Декому – нахилившись, декому – ставши навшпиньки, а декому – на висоті власного зросту.

Знаю при цьому, що є далеко не ідеальним сам, хоча докладаю всіх своїх скромних сил, щоб не брехати і не робити людям підлості.

Знаю, що коли доведеться вибирати між “моє” і “державне”, виберу “моє”, оскільки не вважаю себе чимось зобов’язаним нинішній державі, яка є синонімом влади. Якщо вона нездатна чи не хоче нічого робити для того, щоб встановити елементарну справедливість в суспільстві, повагу до неї відчувати важко. Чомусь думаю, що так само зробить 99 % українців і моїх рідних тернополян (ну, навіщо обманювати себе та інших, шановні?). Тільки вони зі скромності про це мовчать, зате в кишенях тримають дулі різного розміру. А коли настає час знову йти до сповіді – все оте фальшиве, брехливе, брутальне, егоїстичне, зажерливе, безкультурне, бикувате, злодійкувате українство (прошу вибачення в порядних людей) витягне з кишені руку й стулить молитовно дві долоні докупи.

Тішу себе хоча б тим, що в той момент не буду поряд…

Ігор Дуда