На носі — чергові вибори, і проросійськими силами в Україні вже традиційно починає мусуватися так зване “мовне питання”. Але, на жаль, цього разу все й насправді дуже серйозно — сам президент на увесь світ оголосив, що “русскому язику” таки буде надано статус другої державної мови. І можна не сумніватися, що політичної волі для цього вистачить, її у нього предостатньо, чого не спостерігалося у його попередника.

На тлі таких заяв різко зросла активність поборників “вєлікаво і магучєво”, і не помітити їхніх успіхів неможливо — достатньо увімкнути телевізор. Або спробуйте купити газету українською, скажімо, в Одесі. Це все одно, що в Тернополі шукати газету німецькою чи турецькою! І усе це діється під поросячий вереск про утиски “русскоязичних” в Україні. Чистої води фарисейство!

На такому фоні Галичина, у тому числі й файне місто Тернопіль, виглядають у плані українства, з першого погляду, дуже навіть привабливо. Але це тільки з першого погляду…

Я багато їздив по світу, і знаєте, що найперше впадає у вічі приїжджому в чужому місті? Думаєте — архітектура? Аж ніяк — зовнішня реклама, таблички з назвами вулиць, магазини тощо, те, на що місцеві городяни й уваги не звертають. Це добре розуміли нелюбі серцю галичанина комуняки (не такі й дурні вони були). Згадайте всюдисущі лозунги тих часів: “Слава КПРС!” і тому подібне! Але повернімося у наші часи. Так ось, людину, що вийшла із потяга у Тернополі, відразу ж вітає біл-борд на стіні вокзалу із портретом місцевого політика і написом “Одна мова — єдина держава”. Вийде приїжджий “щирий українець” на перон — і душа йому радіє. А якщо він ще й вирішить прогулятися вулицями міста (дарма, що на них, за винятком хіба самого центру, яма на ямі і купи сміття), то й взагалі розчулиться! Взяти хоча б назви магазинів — тут тобі і “Барвінок”, і “Родинна ковбаска”, і “Пані паляниця” — як поетично і патріотично! Але раптом — що це? Магазин “Ксюша”! Причому ці “Ксюші”, як виявляється, по цілому місту!

І тут я полишаю всяку іронію і далі вже цілком серйозно. Люди добрі, але ж Ксюша — це російський аналог українського імені Ксеня — є така пісня про гуцулку Ксеню, пам’ятаєте?.. А ото ще донедавна був у самому центрі міста, просто за драмтеатром, такий собі магазин “Посудна лавка”. Знову ж таки, “лавка” — це російське слово, українською буде “крамниця”. Я не виключаю, що власники отих усіх “лавок” і “Ксюш” — етнічні росіяни. Але ж Тернопіль знаходиться не десь у Костромській губернії, а на Галичині! Куди ж дивиться наша місцева “свободівська” влада?

Як я вже згадував, доля покидала мене по світу, ту ж Росію я об’їздив і вздовж, і впоперек. Але ніде в Росії, “от Москви до дальніх до окраін”, не бачив я магазину із назвою, скажімо, крамниця “Ксеня”. Хоча етнічних українців у Росії живе не менше, аніж етнічних росіян в Україні! Попробував би якийсь “хохол” зареєструвати там таку назву — тамтешні чиновники швидко навчили б його поваги до “язика, на катором разгаварівал Лєнін”! Ну, а що ж наші чиновники, відповідальні за культурне обличчя міста взагалі і за реєстрацію торгових марок зокрема? Тільки не треба кивати на попередників: мовляв, не ми це дозволяли… Адже у Тернополі з часів незалежності при владі завжди були національно свідомі — той же пан із біл-борда на вокзалі, наприклад. То вже, напевно, менталітет наш такий рабський… Попробуйте зробити зауваження “русскоязичному” хамові, котрий нахабно в очі вам каже: “Во, дєрєвня!” за те, що ви говорите українською, і принципово не хоче розмовляти “телячою”, щоби він поважав державну мову — і ви вже ледь не фашист. Мені ж, коли бував у Росії, не раз говорили зовсім сторонні люди, навіть коли я до них не звертався, а просто розмовляв із земляком: “А што ето ви разгаваріваєтє по-украінскі, ви же на тєріторії Рассії!” А якось таке дослівно заявив мені у Пітері один наш тернопільський “русскоязичний”, щойно ми вийшли разом із ним із львівського потяга на перон. При цьому він себе цілком щиро російським націоналістом чи шовіністом не вважає. Незважаючи на те, що проживає останніх років тридцять в Тернополі, спілкується він тільки російською мовою! І що цікаво — дев’ять із десяти тернополян, які дуже образяться, якщо їм сказати, що вони не патріоти, при розмові із ним також переходять на російську! Впізнаєте себе, любі читачі?..

А останньою краплею, яка змусила мене взятися за перо, стало ось що. Ото іду я недавно центром Тернополя і не вірю своїм очам: ресторан “Бархат” (українською “Оксамит”), а на вікнах ЦУМу метровими буквами: “Два гуся”, мережа ресторанів”. Я не маю філологічної, навіть просто вищої освіти, українську мову вивчав ще в школі років сорок тому, але насмілюся провести “лікнеп” для тернопільських чиновників, котрі, безсумнівно, всі люди високоосвічені. Так от, шановні пані і панове, вищезгадана птиця в українській мові в однині має дві назви — чоловічого роду буде “гусак”, жіночого — “гуска”. В множині — “гусаки, гуски” і узагальнено — “гуси”. У назві ресторану ці іменники можуть вживатися у називному і родовому відмінках, при цьому числівник “два” також відмінюється. Отже, правильно буде “Дві гуски”, “Два гусаки”, “Двоє гусей”. Як бачимо, купа варіантів, натомість чомусь тупо обрали кальку з російської “Два гуся”!

І дивиться на цей мовний покруч бронзова Соломія і, мабуть, перекидається у могилі від такої наруги над рідною мовою! І не говоріть, панове теперішні очільники міста, що ви тут ні до чого — реклама ця з’явилася вже точно за вашої каденції.

І якщо ви, замість застосувати владу (закон про державну мову наразі ще ніхто не відміняв), і надалі будете боротися за національну ідею лише палкими промовами на мітингах і закликами на біл-бордах, то результат буде, як від вже призабутої кампанії десь десятирічної давнини. Пригадуєте, тоді порушили питання про назву вокзалу — він у нас “залізничний” чи “жєлєзнодорожний”? Якщо залізничний, то й скорочено на маршрутках треба писати не “ж-д”, а “з-ний” вокзал. Було багато шуму, а чим усе закінчилося? На маршрутках і досі пишуть “ж-д” вокзал! І я зовсім не здивуюся, що за такої позиції влади у мовних питаннях незабаром якийсь жвавий підприємець вчепить на стінах самої облради просто перед очима бронзового Степана вивіску ресторану “Два хохла”. А у міськраді її офіційно зареєструють.

Звичайно, можливо, дане питання на фоні інших нинішніх проблем видасться дріб’язковим, але ж із таких ось “дрібниць”, як із мозаїки, і складається усе наше життя. Та й не дрібниці то — у всякому разі поборники “второго государствєнного” це прекрасно розуміють. Згадайте — “Рассія заканчіваєтся там, гдє заканчівається русскій язик”! Та й ви, схоже, також розумієте — згадайте ваші ж лозунги: “Без мови немає нації”, “Мова — кров нації”, зрештою, вже згадуване “Одна мова — одна держава”! Ну, та ви самі краще знаєте, адже балакати мастаки. Ще б так робили…

Небайдужий тернополянин

Р.S. Підписуюся псевдонімом не тому, що чогось боюся, а тому, що переконаний, що висловлюю не тільки власну думку, а й позицію всіх небайдужих галичан та й українців взагалі.

До речі

Естонія ніколи не зазнавала такого тиску русифікації, як Україна, однак до питання захисту рідної мови там підходять з нордичною виваженістю. Нещодавно у тамтешніх буцегарнях запровадили таку класифікацію в’язнів: росіяни та в’язні інших національностей, які взагалі не говорять мовою країни, не отримали жодного ярлика. Іншим роздали нашивки відповідно до рівня їхніх знань мови: ті, хто трохи розуміє, одержали літеру А, в’язні з середнім рівнем знання мови отримали B, а естонці гордо почепили собі на груди С. Що ж, кажуть, що усе геніальне насправді просте, то чи не взяти нам приклад з маленької Естонії, тільки класифікувати спочатку, скажімо, чиновників?..

“Нова Тернопільска газета”