Підійшовши рано-вранці до пішохідного переходу, я вже збирався ступити на нього, як раптом побачив білу “Ладу”, що в хмарі куряви стрімко наближалася справа. Водій, очевидно, тиснув на газ щосили – чи то кудись дуже поспішав, чи від когось втікав. У будь-якому випадку було зрозуміло, що на пункт правил про обмеження швидкості в населених пунктах до 50 км він плював, як мовиться, з високої дзвіниці. Зрештою, нічого дивного – переважна більшість наших правил і заборон вкупі з усіма основними і допоміжними законами створені лише для того, щоб їх обходити, оминати, порушувати чи брутально підминати під себе. Передній номерний знак автівки був перекошений  та й запам’ятати номер, у випадку чого,  було малореально: молодий “відморозок” промайнув повз мене і ще одного перехожого наче блискавка, а задній номер був (чи не навмисно) ретельно заляпаний брудом. Ми з випадковим знайомим перезирнулися. Він покрутив вказівним пальцем біля скроні, а я лише розвів руками – ну, що, мовляв, поробиш з такими ідіотами…

“Нічого, він свій стовп десь знайде”, – подумав я задля своєї  втіхи, поволі йдучи через перехід і озираючись на всі боки. Особисто я залюбки поставив би на дорозі з десяток стовпів чи ще якихось перешкод для отаких “шумахерів”. Така рятівна шпарина людської психології – коли ти безсилий покарати зло, то створюєш у свідомості якісь міфічні картини “воздаяння” йому по заслузі.  Майже те саме, що віра в загробне життя, ще одна вельми актуальна тема нині.  А за той десяток секунд, коли перетинав “зебру”, встиг подумати багато про що. Зокрема, про те, наскільки знецінене сьогодні людське життя і яка тонка грань у вигляді лічених метрів чи частки секунди може  відокремлювати тебе від  тебе від того стану, коли ти “є” і коли тебе “нема”.

І про те, що порядку на наших дорогах не буде доти, доки отаке “бикувате” створіння за кермом може насолоджуватися думкою, що йому за його порушення, що межують із злочином,  нічого не буде.

І про те, що водійські посвідчення видаються усіляким неадекватам – хоча часто вони запросто роз’їжджають і без них.

І про вдруге (втретє, вп’яте) затриманих за кермом п’яних “шоферюг”, на яких лише складаються протоколи, замість того, щоб запроторювати на реальний термін за грати – за саме лише керування автом “під градусом”.

І про історії з поважними посадовцями, яким подібні витівки легко сходять з рук і приклад яких дуже полюбляє наслідувати “плебс” (“Їм, мать їх… можна, а я чим гірший?!”).

Через все це – кров, сльози, каліцтва, смерть і горе людей. І кінця цьому не видно.

От як багато про що можна подумати за декілька метрів пішохідного переходу…

Ігор Дуда