Його знали  навіть дуже далекі від футболу люди. Зокрема, Владімір Висоцький, котрий не раз заявляв про свою байдужість до “короля спорту”, співав на початку 70-х: ” Вот тебе матч СССР — ФРГ, с Мюллером я на короткой ноге”. А коли комусь із нас, дворових хлопчаків, вдавалося спритно проштовхнути м’яч у імпровізовані ворота, від когось із дорослих, які спостерігали за нашими ігрищами, майже обов’язково можна було почути: “Ти дивися – точно як Мюллер!”. Сьогодні про колись грізного бомбардира, котрий наводив справжній жах на захист і голкіперів суперників, доводиться говорити вже як про людину, як відійшла у інші світи: у віці 75 років помер колишній форвард  “Баварії” та збірної ФРН Герхард Мюллер. “Сьогодні світ і “Баварія” завмерли. Клуб і всі його фанати оплакують Герда Мюллера, який помер рано вранці в неділю”, — йдеться в офіційній заяві  мюнхенського клубу.

Ті, хто бачив його у грі (належу до цих щасливців) пам’ятають, що диво під назвою “гол” кремезний, присадкуватий нападник міг сотворити практично з нічого. Мало які з забитих ним м’ячів могли претендувати на звання найкрасивіших – він часто грав на добивання, просто заштурхував мяч у чужі ворота, причому будь-якою частиною тіла: головою, грудьми, коліном, стегном… Не володіючи надто високою швидкістю, він натомість володів феноменальним гольовим чуттям і здатністю до миттєвого прискорення задля досягнення головної мети футболу – забитого у ворота суперників м’яча.  Про те, як це йому вдавалося, свідчить статистика:  дворазовий володар “Золотої бутси” (1970, 1972), володар “Золотого м’яча” (1970), найкращий бомбардир в історії німецького чемпіонату (365 голів). А ще він – чемпіон Європи-1972 (два його голи у фіналі у ворота збірної СРСР, які захищав київський динамівець Євген Рудаков, досі перед очима), чемпіон світу -1974 (автор вирішального гола у фінальному матчі з Нідерландами). Всього в 62 матчах за збірну ФРН він 68 (!) разів вражав ворота її суперників – по-справжньому унікальне досягнення.

Можливо, варто б оминути цю тему – про небіжчиків, як відомо, мовиться лише добре, або ж… нічого не мовиться. Та все ж… мав Herr Мюллер одну звичку, яка ріднила його  не так зі своїми співвітчизниками-німцями, як з росіянами (і будемо об’єктивні – й українцями). Або ж – з англійцями на кшталт Адамса, Гаскойна. Словом, полюбляв утопити кляту депресію в чарці й віддавався цьому заняттю з такою ж наполегливістю, з якою раніше рвався до воріт суперників. Обернулося це все тривалими запоями, і хтозна, чи не закінчилася б життєва дорога Герда Мюллера значно раніше, якби не партнери по клубу (зокрема, Франц Беккенбауер), які спершу переконали  його серйозно лікуватися, а потім дали можливість займатися тренерською роботою.

Від хвороби Альцгеймера, на яку страждав Мюллер, ліків сьогодні немає…

Friede seiner Asche.

Нехай з миром спочиває…