.

Відверто кажучи, не маю жодного інтересу вкотре зачіпати тему реформ в Україні. А тим паче, самих реформаторів. Ні ті, ні інші самостійного предмету дослідження, особисто у мене, не виявляють. Перші, реформи, є порожніми потугами модернізувати те, що модернізації не підлягає. Другі, реформатори, – це люди для котрих реформи – модне слівце щоб покомизитись перед плебсом через екрани телевізорів у якомусь черговому «шустрому» телешоу. Де єдиним животрепетним питанням стоїть : «Як я виглядав у програмі?»

.

Так сталося, що ось вже протягом більш як півроку надзвичайно близькою для мене є тема стану справ у системі охорони здоров’я. Якщо її взагалі так можна назвати – охороною здоров’я. Кожен новопризначений міністр присягається, що лише він зможе зрушити з місця цю заржавілу розвалюху і вдихнути в неї живильний струмінь змін. Закінчується все плачевно. Як для реформ, так і для міністра -«реформатора» персонально. На разі, добре, що ще нікого не посадили. Звісно, добре для міністра.

Для того, щоб проводити реформи необхідне чітке бачення напрямків руху та шляхів їх реалізації. Необхідно, грубо кажучи, написати план того, що ти хочеш змінити і який результат маєш на меті отримати. На сьогодні, таких планів в природі не існує. Необхідні державні програми реформування. І вже під них проводити оптимізацію всіх задіяних структур.

Ми інколи кпимо з наших сусідів, колишніх «братніх» республік. Особливо з азійських. А – даремно. Навіть вони недосяжно далеко просунулись у реформуванні своїх економік та суспільно-політичних інституцій. Щоправда, на свій манер, у свій специфічний азіатський спосіб. Хай так. Ми ж, місячи затхле пострадянське болото, тупцюємо двадцять років на місці. Ніяк з вектором не визначимось. Азіопи задрипані.

Ще на початку грудня 2010 року державне інформагентство Казахстану розповсюдило добру новину, що в Казахстані лікування гепатиту  b та c ввійде в гарантований обсяг безоплатної медичної допомоги Республіки Казахстан. За повідомленням прес-служби Міністерства охорони здоров’я РК “З метою поліпшення епідеміологічної ситуації щодо вірусних гепатитів b і c, якості життя хворих з цими захворюваннями, а також враховуючи високу вартість їх лікування, уряд Республіки Казахстан ухвалив рішення виділити кошти для лікування пацієнтів з вірусними гепатитами b і c.”

Відомство нагадало, що в 2010 році, лікування дітей інфікованих вірусами гепатиту b і c, а також медичних працівників і студентів, як осіб з підвищеним ризиком інфікування, проводилось державним коштом. У 2011 році буде розпочате лікування дорослих за передовими протоколами із застосуванням  сучасних ліків, відповідно до міжнародних стандартів лікування, з урахуванням індивідуальних особливостей пацієнтів, повідомили в Міністерстві. У межах державної програми «Salamatty Қазақстан» починаючи з 2012 року будуть надані кошти для діагностики вірусного гепатиту b і c у дітей та дорослих,зазначається в повідомленні.

А що на це наші реформатори? Процитую одну з відповідей, отриманих від профільного структурного підрозділу місцевої влади. Дослівно: «Повідомляємо, що на сьогоднішній день затвердженої державної програми профілактики, діагностики та лікування вірусних гепатитів, а також аналогічних обласної та міської програм із забезпеченням відповідного фінансування НЕМАЄ. (підкреслення моє).» То кому і над ким сміятись?

Але мене у відповіді, та й з розмов, що точаться навколо проектів державних програм цього спрямування, насторожило інше. Порядок пріоритетних напрямків – профілактика, діагностика, лікування. Тобто, спочатку хочуть провести діагностику. В принципі, не заперечую. Але за умови, що паралельно буде проводитись лікування. Інакше – губиться зміст. Що з того, коли діагностують, не приведи вам Господи, гепатит? А далі? Тішити себе думкою, що прийдешній цироз не від «безбашенної» юності та буремної молодості з надмірностями всякими нехорошими, а від інтелігентної хвороби «вірусний гепатит с»? Слабенька втіха, скажу я вам. Тому й виглядає розробка програми насмішкою з особливим цинізмом. Не слід віз ставити попереду коней – не поїде.

Крім того, знаючи неповороткість нашої бюрократичної машини, хай навіть, на таку програму в досяжному майбутньому розраховувати не варта. Років три-чотири, не менше. А хвороба – штука підступна, чекати не любить та й не вміє.

Хоча, надія вмирає останньою. Чи не так?

Олег Мартинюк