Вже близько п’яти годин минуло відтоді, як  мені вкололи вакцину, і мене мало б, якщо вірити застереженням медиків, трохи трясти, лихоманити, мало б щось боліти…

Наразі всього цього ніби не спостерігається, отож мимоволі закрадається думка, що її доводилося чути сьогодні на пункті вакцинації: “А хто їх знає, що вони там колять…Може, вколять дистильованої води, а кажуть, що то вакцина…”. Дух недовіри до всього, такий характерний для нашого соціуму, витає і тут.

Є в нашому житті чимало речей, які доводиться робити добровільно. Мене самого, з моїм статусом доходяги-пенсіонера, до вакцинації ніхто ще наразі не змушує, але з почуття солідарності з близькою людиною  вирішив підставити плече під укол, який, якщо вірити офіційній точці зору, якщо й не стовідсотково врятує, то вже точно полегшить ваш стан, якщо раптом…

Оте “якщо раптом” спіткало вже багатьох. А для теж не так вже й малого числа обивателів стало фатальним. І засіб від нього нині, як стверджують авторитетні фахівці,  головний і фактично єдиний – вакцинація. Бачите – досі навіть не вжив слів “коронавірус” чи “COVID”,  подібно до того, як у представників деяких тубільних племен існує табу на згадування певних грізних природних явищ або ж отого стану остаточного мороку, коли життя завершується і настає небуття… Життєрадісні та життєстверджуючі думки, чи не так?

Отож, отримую електронною поштою повідомлення, в якому зазначається, що я – і не просто такий-то і такий-то, а ще й шановний (на), УСПІШНО (он навіть як!) записаний на вакцинацію на таку-то годину. Швидко збираюся і вирушаю за вказаною адресою, щоб, бува, не запізнитися. Як виявилося, міг би й не поспішати…

П’ятниця, близько 11.30, пункт вакцинації на Злуки. Для непосвяченої та необізнаної людини могло б здатися, що потрапила вона… ну, хоча б у магазин мережі Second Hand в день завозу нової партії товару.  Всупереч скепсису спільноти щодо вакцинації (і, вочевидь,  пов’язаного з ним посиленого рекламування  різних вакцин в ЗМІ), людей перед дверима зібралося багатенько, і вони саме вирішують між собою питання, хто має право зайти першим: ті, котрі записувалися заздалегідь у електронну чергу, чи ті, що прийшли в буквальному розумінні з вулиці. Представники кожної сторони намагаються довести свої правоту і право, отож дискусія перетворюється на гармидер на підвищених тонах з елементами чогось схожого на собаче гарчання що, здається, ось-ось переросте у справжню гризню.

– Нє-є-є, ви не пройдете! Тут за електронною чергою! – громовим голосом промовляє дебела молодиця до миршавого чоловічка, який збирався непомітно прошмигнути у двері. Чи то постава пишногрудої феміни, чи її голос, чи злість на лиці (помітна навіть під маскою), але чоловік відходить назад, щось сердито буркнувши під ніс.

– Приходила сюди тиждень тому, такого бардаку не було, – тихим голосом промовляє сивувата жінка поряд.

Врешті-решт, спільними зусиллями у черзі встановлюється якась видимість порядку – з почерговим заходженням усередину “електронних поштовиків” і “приблудних з вулиці”. Гамір стихає, чути лише, як медсестра періодично підганяє претендентів на вакцину Pfizer: “Заходьте! Ви почекайте! Не йдіть! Стійте тут!”. Всередині процес відбувається досить оперативно: перевірка твоїх даних (моє по-батькові “Зенонович” як плутали в далекому дитинстві, так  плутають і зараз), питання про сімейного лікаря, інструктаж щодо термінів другої вакцинації і далі – до медсестри, яка вже очікує зі шприцом  за пронумерованою  ширмою. “Розслабтеся!”, – лунає настільки категорично, що змушує мимоволі ще більше напружити руку. Слухняно скоряюся і розслабляю кінцівку. Укол майже невідчутний – комар чи якась інша капосна комаха, буває, вкусять значно сильніше. Стає цікаво, що ж мені все-таки вкололи, але це важко встановити з вигляду стандартного одноразового шприца з якоюсь прозорою рідиною, а запитувати у медсестри після її дуже імперативного “Розслабтеся!” якось не зважуюся…

Сподіваюся, таки Pfizer/BioNTech. І сподіваюся, що вона принаймні не зашкодить…