Раніше проходження відтинком від дамби ставу до автокефальної церкви було своєрідним променадом для релаксації: спокійне плесо водойми, перелітні качки, що знайшли на        ньому тимчасове пристановище і поживу (орнітологічний варіант “внутрішньо переміщених”?), добротно вимощений тротуар – усе завжди налаштовувало на невеличку приємну прогулянку. Ряди сіті-лайтів обіч центральної вулиці або пропонували  незрівнянні вигоди від банківських вкладів за високою процентною ставкою, або закликали поринути у незрівнянну атмосферу сауни, персоніфіковану в образі частково загорнутої в рушник красуні з млосно-еротичним виразом  обличчя і заплющеними очима. Ну, а в чарівну пору виборів на них незмінно поставало благородні чола і вдумливі очі чергових звитяжців, які обіцяли вивести місто і, заразом, країну (і нас, виборців, разом з нею) на широкий і світлий європейський шлях – за умови, звісно, якщо прийдемо на дільниці й проголосуємо за них…

Нині ж цей відрізок дороги повз озеро навіває дещо інші думки й настрій. На кожному сіті-лайті – люди у військових одностроях. Такими їх бачили і пам’ятають бойові побратими, родичі, близькі. “Бачили” – тому що їхній земний шлях уже обірвався. Ставши до бою з абсолютно аморальними варварами, вони зробили найвищу можливу ставку – власне життя – і немилосердна доля закерувала так, щоб забрати його в них. Вони, на відміну від кандидатів у передвиборчу пору, нічого не обіцяли – вони просто робили свою нелюдськи тяжку військову роботу – до останньої секунди, тобто до розриву поряд ворожих  снаряда, міни, ракети, авіабомби чи фатальної автоматної чи кулеметної черги, або ж  пострілу рашистського снайпера.  Від початку воєнного стану 12 тисяч їхніх ровесників (плюс-мінус) намагалися незаконно залишити Україну, щоб уникнути призову, а ці, чиї портрети роздивляюся тепер, повільно йдучи тротуаром вздовж ставу, вочевидь керувалися іншим мотивом – “Якщо не я, то хто?”. Навряд чи вони відчували палке бажання вмерти за Батьківщину – як і всі нормальні люди, вони сподівалися вийти з того пекла живими й неушкодженими, але, на превеликий жаль, далеко не кожному вдається досягти цього, коли противник з якогось іншого, нелюдського антисвіту щодня спрямовує проти тебе десятки тисяч тонн смертоносних знарядь, а повітря й земля навколо  охоплене вогнем, насичене й нашпиговане кулями й страшними осколками.

Андрій, 1982 р.н., загинув у серпні 2014 р. в Іловайську;

Віталій, майор, 1882 р.н., загинув у серпні 2014 р. біля Славянська;

Олександр, 25 років, загинув внаслідок ворожого артобстрілу в березні 2022 р.;

Володимир, 42 роки, загинув у квітні 2022 р. в Запоріжжі;

В’ячеслав, 58 р., командир роти спецпризначення, загинув у Пісках Сумської обл.;

Андрій, 30 р., загинув у квітні 2022 р. на Луганщині;

Ярослав, 50 р., загинув у місті Часів Яр на Донеччині в липні 2022 р.;

Віталій, 22 р., десантник, загинув у серпні 2014 р.;

Олексій, 40 р., загинув у липні 2022 р. в м. Часів Яр;

Іван, 39 р., загинув у  липні 2022 р. у м. Часів Яр;

Віталій, 34 р., загинув у травні 2022 р. в Бахмацькому районі;

Роман, 24 р., загинув у березні 2022 р. у Сєверодонецьку Донецької обл.;

Микола, 43 р., загинув липні 2022 р.  у м. Часів Яр…..

Дати загибелі наших захисників свідчать, що війна триває ще від 2014 – го, і лише в лютому минулого року Росія вирішила, що можна вже не напускати туману стосовно “гражданского конфликта внутри Украины”, а зробити так, як вона це добре вміє: вторгнутися в суверенну країну нахабно і відкрито, але обов’язково – в супроводі густого ідеологічно-пропагандистського камуфляжу.

Чорт забирай, ти ж ще зовсім юнак, ти хоч встиг поцілувати і освідчитися в коханні своїй Галі (Тані, Наталі, Марійці)?

А ти виглядаєш як типовий “мамин син”, і вона, бідолашна,  напевно, дуже побивалася і  плакала, коли ти прощався з нею й рідною хатою…

А ти, усміхнений, в окулярах, що ж ти бачив крізь них, коли навколо тебе все гриміло, тріщало і було оповите димом і пилом?

А ти, на вигляд майже мій ровесник, тобі б у доміно грати з сусідами у дворі, як же тебе занесло в те пекло?

Різні за зовнішністю (дехто – з грайливим “ірокезом” на голові, за характером і напевно, звичками (не виключаю, з деким у мирному житті доводилося б і конфліктувати з якогось приводу), вони нині набули заслуженого статусу безсумнівних і довічних авторитетів для нас, адже  завдяки ним можемо дозволити собі розкіш неквапливо прогулюватися акуратно вимощеним тротуаром вздовж ставу.

Вони загинули, щоб ми тут жили – ось квінтесенція, підоснова, сутність усього, що діється нині в Україні. Таке, взагалі, зазвичай зветься відвагою, самопожертвою, доблестю, героїзмом.

В останню мить життя вони не усміхалися, а тут, на сіті-лайтах в багатьох з них усмішка виграє на обличчі й від цього стає ще сумніше.

Коли вже підходжу до церкви над ставом, ловлю себе на тому, що на моїй фізіономії застигла якась подібність кривої посмішки-гримаси…

Далі під гору в напрямку центру міста – інші сіті-лайти з портретами тих, котрі залишилися молодими навічно…