Робити узагальнення з окремих випадків – одна з особливостей людського розуму. Корисна, загалом, річ, яка допомагає відокремити потрібне від зайвого, розрізнити погане і добре, акумулювати досвід і т.д. Корисна річ, але мені від певного часу доволі заважає, оскільки псує а то й повністю спотворює враження від оточення.

Я з повагою, приміром, ставлюся до народних звичаїв, в тому числі й носіння вишиванки. Прапрадідівська традиція, спогад про дитинство, проведене в селі та пов’язані з ним незабутні й незгладимі враження. Та коли зараз бачу, як дехто з оточуючих натягує її на себе як спецівку, щоб сфотографуватися для передвиборчої листівки (“Ось який я, бовдури, щирий українець!”), у мене, крім зрозумілої антипатії, що межує з  відразою, до нього самого, з’являється і якесь застереження щодо отої невинної сорочини. Вона ж бо справді невинна, може, й рада, що її натяг на черево саме отой, а не лежить вона десь у сховищі… Таких вражень у мене за оці останні дні назбиралося чимало; розповіді про встановлений областю черговий, цього разу “вишиванковий” рекорд уже просто викликають легку оскомину.  І, можливо, для того, щоб відрізнятися від отих хитрувато-брехливо-підлуватих сотворінь, про яких вів мову, волію ходити в звичайній сорочці – душа чомусь протестує проти такого “єднання” та усвідомлення “ідентичності” вкупі з ними…

Сказане стосується не лише вишиванок – просто, як мовиться, приспіла їхня пора, тому й згадалися в першу чергу. Інше узагальнення, яке практично не дає збоїв – грізні формулювання прокуратурою обвинувальних актів з приводу корупційних діянь місцевих посадовців, що обертаються тихеньким судовим “пшиком”. Завдяки чому завгодно – угоді зі слідством, щиросердному визнанню вини, обранню міри покарання нижче мінімальної, випробувальному терміну, штрафу, що значно поступається скоєному фінансовому “пригрішенію”, – але усі хабарники і злодюги, про діяння яких йшлося у новинах і у поліцейській  хроніці, благополучно уникнули нар і тюремного раціону, а дехто вже й, наче нічого не сталося, красується на телеекрані. Іноді просто хочеться порадити всій цій публіці: “Шановні, хочете реально  в “тюрягу”? Залізьте в якийсь глухий сільський продмаг і поцупте декілька пляшок горілки і бляшанок консервів. Це – значно надійніший шлях загриміти за грати, ніж усі ваші хитромудрі оборудки, що обчислюються сумами з багатьма нулями”.

Потім просто махну рукою, адже в суспільному середовищі усе це вважається нормою. “Відкат”, “Давати”, “Брати”, “Підмастити”…  Такі ми є. Такий ми народ – ще одне, уже остаточне, узагальнення.

Ігор Дуда