Для зав’язки наведу цитати з радянського і пострадянського літературно-публіцистичного середовища. У першій дозволю собі зберегти мову оригіналу:

1) “Васюкинские любители внимали гроссмейстеру с сыновней любовью. Остапа понесло…”.

2) “У рідному Тернополі щиро зворушує поєднання патріотизму і релігійності (часто фальшивих) і дрімучої корупції та кумівства”

Перша цитата – якщо хтось ще не згадав (невже є такі?!) – з “Дванадцяти стільців” І. Ільфа і Є Петрова. Друга – з опусу такого собі Ігоря Дуди про особливості нашого “західняцького” менталітету (можу уявити, як настовбурчаться вуха у мого “штатного” критика Саші Креста і як він почне шкрябати свої роги – з’явилася нагода “пришити” мені манію величі! На здоров’я – особливо для тих, у кого зовсім відсутнє почуття іронії та самоіронії).

Президенту Петру Порошенку, який вчора удостоїв наш провінційний Тернопіль своїми відвідинами з політично-релігійно-мистецькою метою, місцеві очільники і, будемо об’єктивні, значна частина присутніх на зустрічах з ним містян, теж “внимали с сыновней любовью”. Тобто слухали його з синівською, братерською, сестринською, материнською, дочірньою, батьківською симпатією та шаною і норовили зробити з ним “селфі”, на які дуже харизматичний в таких випадках Петро Олексійович великодушно погоджувався і навіть просив свою охорону трохи пом’якшити її невблаганні суворість та прискіпливість. “Не бійтеся, бо то мої люди”, – говорив він своїм “бодігардам”  і реально був ближчим до народу, ніж колись Михаїл Горбачов з його відомим “Да куда уж ближе?!”. А ще він побував на гала-концерті пісенного фестивалю й долучив свій голос до 1550 виконавців…

Так, прихильників у “файному місті” наш Президент має чимало – це видно хоча б з голосування на сайті. Бабусі, які досі на сьомому небі від наданого Томосу; люди з невеликими доходами, які радіють монетизації субсидій та оголошеній індексації пенсій; особи, які українською говорять “через пень колоду”, але в захопленні від безкомпромісної позиції гаранта в цьому питанні… При цьому, здається, не завдають собі клопоту подумати, що всі оті монетизації та індексації якраз перед виборами підозріло скидаються на банальний підкуп; що історії про кричущі зловживання “любих друзів” гаранта на оборонних заводах не висмоктані з пальця “продажними журналістами”, а таки є сумною правдою; що кампанією навколо мовного питання (при всій його важливості) камуфлюються набагато серйозніші й далекі від розв’язання суспільно-економічні проблеми; що отримання Томосу хвилює в Україні не всіх поголовно; що усіляка “мажорна” мерзота почувається, як і раніше, цілком вільно і законністю й справедливістю в країні навіть не “пахне”; що пафосні промови про недалекий вступ до  НАТО не зовсім підтверджуються зустрічним бажанням Північно-Атлантичного альянсу бачити Україну з усіма її “болячками” (одна корупція, яка за 5 років аніскілечки не поступилася позиціями, чого варта…). Коли пам’ятаєш все це і водночас слухаєш бравурні виступи Президента із помірно-сильним наголосом на заслугах його команди, мимоволі складається враження, що попри декларовану близькість до людей і “селфі” з ними, він продовжує жити в якомусь своєму паралельному світі, який із життям пересічних громадян перетнеться точно за законами геометрії, тобто – не перетнеться ніколи. 

Перед виступом  Президента на заповненому Театральному майдані присутніх “розігрівав” своїми співами гурт “Мандри” (мабуть, на волонтерських засадах…); зі словом підтримки П.Порошенку виступила, як сповістив ведучий, “відома українська актриса” (прізвища, на жаль, раніше не чув і так і  не запам’ятав), яка  розлого говорила про те, що раніше ніколи не виступала з підтримкою будь-кого з політиків; що нас упродовж всієї нашої історії підстерігають розчарування (хто сперечатиметься?); але нині вважає, що треба “голосувати розумом”; що треба зберегти взятий курс і, відповідно, того, хто його проводить.  На якийсь час я відійшов, а коли повернувся, то зі сцени вже лунав піднесено-урочистий, з нотками гордості за зроблене і праведного гніву до недругів голос Петра Олексійовича. Чогось принципово нового почути не вдалося – вже добре знайомі тези про економічне піднесення і про те, що зараз перед нами новий фронт – фронт боротьби з бідністю. Каюся, у мене в той момент відкрився мій власний фронт боротьби з вечірнім березневим холодом, і я “ретирувався” з майдану. А зайшовши за ріг будівлі на вул. Сагайдачного, побачив, що містяни живуть своїм звичним життям. Групка студентів йшла, про щось галасливо перемовляючись; на відкритій терасі кафе декілька чоловіків споживали щось зігріваюче; дві молоді матусі неквапливо котили поперед себе дитячі візочки; “бомжуватий” на вигляд суб’єкт нишпорив по кишенях (власних) з надією відшукати там щось втішне. Диваки – займаються буденщиною в той час як за кількадесят метрів від них лідер країни проникливо говорить про європейський вибір і про осяйні перспективи для всіх, в тому числі й для них…

А вже вдома пробіг очима деякі місцеві портали, які висвітлювали візит Президента. В коментарях до них багато різного чого можна було прочитати. Ой багато… І не виключено – від тих, хто декількома годинами раніше радісно усміхався а натовпі главі держави. Це – зайвий штрих до питання про наш менталітет.

Ігор Дуда