Не візьмуся сказати, на кого в нашому доволі цинічному суспільстві, що відчуває помітний брак моральних авторитетів, розрахована вся ота маса передвиборної агітації, яка майже на кожному кроці закликає, пропонує, хвалиться… А головне – обіцяє, обіцяє й ще раз обіцяє. Збільшити, зменшити, захистити, допомогти, домогтися, оздоровити, викорінити…

Вона вже зараз схожа на набридливих мух, від яких просто втомлюєшся відмахуватися. На неї, звісно, можна не зважати; можна обурюватися тим, що задарма витрачаються фарби і матеріали; можна, зрештою, тицяти їй дулю, причому – відкрито, не ховаючи її, за нашим національним звичаєм, у кишені.

Але вона все-таки існує. І періодично оновлюється. Ось на це оновлення мимоволі ні-ні та й звернеш увагу – просто око зупиниться на чомусь “свіжому”. Приміром, майже на тому місці, де ще недавно серйозний молодий чоловік зі стійкою “зажиттєвою” позицією переконував, що “потрібні наші люди”, які своїми цінностями “не поступляться”, тепер возвишається інший, ще більш впізнаваний персонаж. Відклавши вбік своє грізне знаряддя, на яке збирався нанизати усіх зрадників, корупціонерів, словом, “скотиняк”, він турботливо підтримує літню жіночку, яка, мабуть, щойно виклала йому всі свої біди й печалі. А підтримуючи, обіцяє їй свій надійний захист – за умови, що стане головним захисником, тобто гарантом. Ну, а щоб він ним став, потрібно небагато – прийти й проголосувати за нього. Білборд тактовно оминає цей пункт, зосередившись на мотиві співчуття і допомоги вразливим верствам суспільства, однак він неминуче напрошується як єдино можливий висновок.

Єдино можливий? Демократичний соціум, у якому гарантований плюралізм думок, не допускає цього – варто лише повернутися й піти в протилежний бік. А йдучи нещодавно вимощеною доріжкою, через кожні 30-40 метрів зустрічаєш скромне за оформленням, але настійливе нагадування про те, що ми йдемо своїм шляхом. Зустрічається воно так часто, що здається, що ті, хто встановлював ці білборди-близнюки, щиро переконані в безнадійному кретинізмі обивателів “файного міста”. Ну, як мінімум, у їхній загальмованості й нездатності до засвоєння найпростішої інформації.  Ця теза підкріплена авторитетним підписом, який відмітає будь-які сумніви й вагання. “Але заждіть! – вигукне хтось із уважних глядачів теленовин, – отой ентузіаст допомоги злиденним бабусям, який декілька метрів позаду обіцяє захищати їх, у своїх гнівних промовах не лише таврує уже згаданих “скотиняк”, а й нещадно критикує  політику того, чий верховний підпис стоїть під радісним повідомленням про отой самий “свій шлях”. Причому робить це з неприхованим наміром посісти його місце”.

Все ж цікаво, в чому полягає отой неповторний шлях? В утвердженні порядку, справедливості й рівності всіх перед законом? Навряд – усім цим навіть не пахне. Радше навпаки, діє цинічне “Для друзів усе, для ворогів – закон”. Тоді, може, у підвищенні стандартів життя пересічних українців? Теж ні – величезна, за європейськими мірками, частина їх живе за межею бідності, тобто просто животіє. Ну, тоді, напевно, в докорінних реформах, викоріненні корупції? Та облиште – все це лише імітується для створення благопристойного і привабливого для Європи фасаду. Глибинна ж сутність полягає в тому, що неможливо добитися докорінних змін країни від тих, хто їм внутрішньо противиться і відчуває в них загрозу для себе. А оскільки зізнатися в цьому не хочеться, доводиться говорити про отой самий неповторний “свій шлях”. Його у різних варіаціях накреслювали всі попередники, та от хода України чомусь нагадує блукання людини, в якої зав’язані очі. Або ж твердий поступ роботяги радянської пори в день отримання зарплати…

Ігор Дуда