Є у мене, напевно, один-єдиний найближчий друг – амстаф на ім’я Дік. Друг він, мабуть, таки справді найближчий, але у стосунках зі мною полюбляє дотримуватися зручної (і виграшної) для нього тактики. Підійшовши рано-вранці до мого дивана, він спершу кладе морду на покривало і деякий час так стоїть, очікуючи моєї реакції. Коли ж її немає, він спершу кладе на диван одну лапу, потім другу і, якщо з мого боку немає жодних контрзаходів, невдовзі вже вмощується біля мене усією своєю персоною. Все, тепер протестувати марно – вірний друг заявив свої невід’ємні права на частину мого ліжка…

Схоже, подібну тактику застосовують і забудовники скандальної ділянки за ПК “Березіль” (хоча зарахувати їх до числа своїх друзів не наважуся). Сусіди розповідають, що якісь підозрілі особи ходили і роздивлялися прибудинкову територію біля одного з будинків поблизу – не інакше як дерева, які ростуть там і закривають мешканцям огляд величної панорами будови, невдовзі мають шанс бути спиляними. Хоча, не виключено, до того їх раптово почне точити якийсь шкідник і вони всохнуть, отож тоді їхнє видалення стане цілком зрозумілою справою – доводилося чути і про такі витівки…

Звичайно, виникає запитання: чому таке можливе? Юриспруденція – напевно, дуже мудра царина людської діяльності. Мудра настільки, що  людині зі сторони розібратися в усіх хитросплетіннях рішень судів різних інстанцій, касацій, апеляцій і всього іншого навряд чи під силу. Іноді мені здається, що вони вигадані якраз для того, щоб збити людину з пантелику, і вона вже хоч-не-хоч буде змушена звертатися до фахівців, які постараються полегшити її турботи. А заразом – і вміст її гаманця, або ж зробити не таким вражаючими суми на кредитних карточках. Втім, в даній ситуації не маю нічого проти такої технології взаємин, оскільки витрачатися на суди доводиться нинішнім невидимим опонентам – забудовникам. А їхньому адвокату – скрушно хитати головою й бідкатися, мовляв, люди вже стільки грошей вклали в цю будову, ну як же можна так їм заважати? Всередині травня апеляційний суд заборонив будівництво отого “стоквартирного культурно-мистецького центру”. Відтоді якісь постаті сновигали по будові практично щодня, невдовзі почувся веселий звук двигунів вантажівок, на майданчику з’явилися приємні округлі обриси бетономішалки, а милий для вух навколишніх мешканців шум, грюкіт і скрегіт почався знову. Будівельники вже підібралися до самісінької опорної стіни; кран, що стрілою звівся в височінь, працює на повну потужність; вигуки “Майна!” вкупі зі значно міцнішими слівцями регулярно долинають до вух мешканців навколишніх будинків (це – щодо питання, яке часто задають протестувальникам у різних кабінетах: “А чим вам та будова заважає?”). Усе, судячи з усього, повертається “на круги своя”. Причому, доводилося чути, рішення призупинити будівництво через порушення принципу зонування ніхто не відміняв, воно  залишається в силі, тільки от виконувати його в нашій правовій державі охочих не дуже багато.  Слідкувати за виконанням, судячи з усього, теж. Дружній союз влади і будівельного бізнесу за всебічної підтримки системи, яка за іронією зветься “правоохоронною”, дає звичний результат.  В даному випадку немає необхідності й у “тітушках” (чи, як їх шанобливо стали називати, “активних людях”), яких минулої осені не соромилася застосовувати сторона забудовника.

Ігор Дуда