Це порівняння вже, здається, міцно увійшло в нашу мову: щоразу, коли ми хочемо підкреслити красу якогось куточка нашої ще не до кінця загадженої чи вирубаної природи, ми кажемо захоплено: “Та це ж українська Швейцарія!”. Коли хочемо відзначити акуратність і точність, то вживаємо “Як швейцарський годинник”. Ну, а надійність і вміння зберігати таємницю в нас вміщається у визначення “Як у швейцарському банку”.

Швейцарію нерідко згадують і в політичних телепрограмах, зокрема, тамтешню звичку проводити референдуми з будь-якого приводу. А ще – статтю 70 їхньої Конституції, яка визнає німецьку, французьку та італійську мову офіційними і надає особливий статус ретороманській мові.

А ще – ніяких тобі війн і конфліктів, терактів (тьху-тьху). Особисто для мене чи не єдиний драматичний епізод, пов’язаний з війною і Швейцарією – це коли забудькуватий професор Плейшнер викинувся з вікна будинку в Берні (ну, насправді актор Є.Євстигнєєв нікуди не викинувся і відбувалося все це не в Берні, а в Ризі). Можна, звісно, ще згадати присудження збірній України технічної поразки у не зіграному матчі проти Швейцарії, але цей конфлікт вже, так би мовити, з дещо іншої опери. 

То що, Швейцарія справді є куточком раю на Землі? Про це я й запитав на середземноморському пляжі Туреччини у швейцарця Манфреда, якого теж якимось вітром занесло в цей готель, що здебільшого слугував минулого літа пристановищем для галасливих росіян і трохи менш галасливих турків скомнішого достатку. З його розповіді зрозумів, що: а) життя в цій країні облаштоване, розмірене і, загалом, спокійне. А хто дуже хоче гострих відчуттів – може  записатися у якусь місію в Ірак, як це Манфред і зробив свого часу; б) люди почуваються там комфортно і безпечно; в) ступінь довіри до банків і різних державних інституцій досить високий, оскільки всілякі рішення приймаються ними прозоро; г) про те, щоб хтось вилив відходи в річку чи озеро або ж вивіз смердючі добрива кудись в поле чи ліс Манфреду досі чути не доводилося; д) люди там впевнені у власному майбутньому.

Ми з швейцарцем лежали поруч – на однакових лежаках і під однаковими тентами. І навіть колір наших плавок був схожим. Попри це, я майже фізично відчув величезну прірву між ним і мною…