Цей малюнок п’яти попередніх українських президентів чимось нагадує скульптурні портрети  чотирьох президентів США, висічених в гранітній породі гори Рашмор в штаті Південна Дакота.

Америка своїх увіковічнених в граніті очільників (Вашингтона,  Джефферсона, Теодора Рузвельта і Лінкольна) згадує нині з пошаною. Україна, можливо, колись в майбутньому куритиме (принаймні більшості з зображених провідників) фіміам і міфологізуватиме (чи, згідно з новими правилами правопису, мітолозуватиме) їхні діяння – такі закони суспільної психології та особливості історичної пам’яті. А, може, колись десь на карпатському Вухатому Камені (висота – 1864 м) їх увіковічнять так само, як американських presidents? Можливо. Наразі ж вона здебільшого пам’ятає їхні “прегрєшенія” а також – часто кричущу розбіжність між обіцяним і виконаним. І відповідно їх оцінює: ущипливими прізвиськами (“Хитрий лис”, “Бджоляр”, “Проффесор”…), відмовою в обранні на другий термін. Або ж – вигнанням за свої терени з перспективою тривалого тюремного терміну в разі повернення…

Портрети на малюнку, як на мій смак, доволі виразні й показові з точки зору фіксації характерних рис топ-фігур новітньої української політики.  В них схоплений своєрідний “момент істини”.

Випещений, з аристократичним профілем Леонід Макарович, здається, збирається розтягнути губи в легенькій усмішці. В очах – чи то природній, чи добре натренований вираз інтересу. Можливо, саме слухає якесь запитання, на яке, за звичкою досвідченого шахіста, має заздалегідь приготовлену відповідь? І нині, у віці 85 років, реакції  знаного “бійця ідеологічного фронту” може позаздрити багато хто з молодших. Як і вмінню спритно вислизати із запитань-пасток…

Леонід Данилович, навпаки, показаний у стані легкої задуми чи смутку. Можливо, гризуть докори сумління за роль у формуванні вітчизняного олігархату? Чи приснилися вночі Кирпа разом з Кравченком? Чи, може, згадує, як в часи його директорства на “Південмаші” “Дніпро” доволі міцно стояв на ногах, а тепер просто зник з футбольної карти? Або ж, можливо, шкодує, що його наступники не виявили такого вміння перемовин з Росією, як він це зробив на Тузлі?

Зате Віктор Андрійович, із гордо випнутим підборіддям і по-державницьки піднятою головою може слугувати зразком впевненості в правильності обраного курсу і в тому, що українці раніше чи пізніше обов’язково акцептують його ідеї та настанови. Чому не акцептували досі? Може, через “любих друзів”? Та як же без них – на те вони й друзі, та ще й “любі”…

Ну, а вже на профілі “двічі несудимого” Віктора Федоровича художник, що називається, відвів душу. Надміру розвинутий надбрівний валик, більш притаманний, здається, неандертальцям (як і верхня губа, що виступає вперед) свідчать про напружену роботу думки. Думати, напевно, було над чим: чому раптом зачинилися двері перед самим носом на церемонії інавгурації? Чому вінок зненацька впав на голову? Чому українці “полюбляють жінок”? І як “полюбляють” – як креветки чи як тараньку? І чому вони, безсоромні, починають навесні роздягатися?

Чесні-пречесні очі Петра Олексійовича мають вираз подиву, що переходить у щире здивування: я ж вам і безвіз, і Томос, я ж вам, я ж вас, а ви мене…. ех, ви… ще пошкодуєте… втім, ще, може, й реабілітуєтеся – якщо проголосуєте за “Європейську солідарність”…

В цю портретну галерею закладена властивість “розтягуватися” як гума і поповнюватися новими фігурами. Цікаво, який вигляд матиме вона… ну, хоча б через 5 років?

Ігор Дуда