Зізнаюся, був трохи здивований, побачивши у студії каналу “Україна 24” знайоме обличчя з виразом помірного роздратування – неначе від не дуже сильного зубного болю або маленького камінчика в черевику.

Юрій Гримчак, ще недавній затятий, щоб не сказати агресивний адвокат Петра Порошенка на  різних політичних телепрограмах. Він саме давав оцінку нещодавно прийнятим РНБО рішенням стосовно Віктор Медведчука і його наближених. “Ну, підтримка тероризму – це серйозний злочин”, – глибокодумно промовив колишній заступник Міністра з питань тимчасово окупованих територій.  Говорив він про це, напевно, зі знанням справи, оскільки сам був фігурантом неприємної історії з вимаганням хабара (небагато – всього якихось $1,1 млн.), яка сталася ще в серпні 2019 р. Потім, щоправда, вимагання було перекваліфіковано на “зловживання впливом” (звучить, погодьтеся, дещо м’якше), розмір застави зменшено з 6 до 2 млн.грн; потім пана заступника Міністра перевели  з камери в СІЗО під домашній арешт, який опісля теж був скасований. Судячи з того, що на лиці Ю.Гримчак аж ніяк не підупав, апетит і сон у нього непогані. А його звична манера поведінки сигналізує про те, що сумнівів у відносно благополучному завершенні неприємної для нього справи, за якою йому “світив” чималий термін не в домашніх умовах, у нього немає.

Перенесемося тепер на рідне Тернопілля. Ще пам’ятний випадок, коли особа, винна у “п’яному” ДТП, смерті однієї людини і травмуванні ще сімох, з надзвичайною легкістю втекла з лікувального закладу, ухитрилася перетнути державний кордон і тепер тішиться становищем, чимось схожим на вислів “шукай вітру в полі”. Поліція, котра тоді заявляла, що контролює ситуацію і що екстрадиція втікача з Італії – справа короткого часу, якось сором’язливо притихла і воліє не дуже поширюватися про цей випадок. Тут  мимоволі знизиш плечима і задумаєшся, в якій державі ми живемо. Так само дружно знизували плечима  лікарі, котрі заявляли, що підозрюваний перебуває у важкому стані і залишати лікувальний заклад небезпечно для його життя (виявилося, не так вже й небезпечно), і представники поліції, яких обвів навколо пальця (чи вони дали себе обвести?) спритний винуватець-потерпілий за допомогою, як довелося прочитати, навдивовижу спритної бабусі. Цілком природно виникає запитання: як можлива була така повна відсутність координації дій медиків і правоохоронців? І в чому тут причина: в нашому споконвічно-хронічному “бардаку”, чи в іншій, теж нашій типовій національній рисі?

Як не крути, саме безкарність зла, практично повна відсутність невідворотності покарання для можновладців, “своїх” людей і тих, хто здатен добряче “підмастити” – найбільша біда сучасної України. Не коронавірус, не Путін (як би не кричали “щирі патріоти”), а ота наша жахлива виразка, що вже переродилася у злоякісне новоутворення з численними метастазами. Це не надто велике перебільшення, оскільки за такого стану речей нормально функціонувати суспільний організм не може – він перебуватиме у становищі, в якому ми є тепер. Найстрашніше ж те, що людські трагедії, здається, нікого нічому не вчать. Десь близько десяти (?) років тому позбавлена будь-яких моральних гальм тварюка на автівці збила на смерть в приміському селі двох дівчат. Удар був такої сили, що нещасним відірвало голови. І що? А нічого – тварюка благополучно “змилася” за кордон, залишивши у невимовному горі батьків дівчат. Що змінилося відтоді? Невідворотність покарання у нас стала панівним принципом? Хто має відповісти на це запитання: політики, поліцейські, судді?

Чи, може, всі ми разом з нашим клятим менталітетом…