Іноді виникає запитання, яких людей в Україні найбільше? Енергійних, ініціативних, “легких на підйом”, умілих, здатних адаптуватися до нових умов, чи навпаки – зневірених, розчарованих, пригнічених, озлоблених,  кинутих напризволяще?

Значна частина тих, що відповідають першим п’яти названим характеристикам, доводилося чути, уже помахала “неньці” на прощання рукою (хтось з жалем, хтось – без особливих емоцій) і майнула туди, де всі перелічені якості відкривають можливості для по-справжньому людського життя, а не животіння. А от менш весела решта переліку є вельми сприятливим фоном для всіляких  нервово-психічних розладів. Лікують їх у нас класичними методами: душем Шарко у вигляді скачків цін угору, заспокійливими ваннами солодких обіцянок, груповим (точніше, натовповим) гіпнозом, коли в ролі Кашпіровського виступає черговий кандидат на виборну посаду. Серед медикаментозних засобів застосовують настоянки з вмістом брому у формі жалюгідних індексацій пенсій та монетизації субсидій. Рекомендуються також аутогенні тренування. Формула для частого повторювання: “У нас все добре, а якщо зараз ще не дуже добре, то обов’язково незабаром буде добре” Очевидно, психотерапевти, себто можновладці, вважають, що якщо народ обманювати знову і знову, то це викликає у нього сплеск оптимістичних настроїв. Період відносної ремісії настає перед черговими виборами, коли у людей всіма силами намагаються реанімувати сподівання на краще. Розраховуючи при цьому на їхню погану пам’ять. Суспільна думка щодо таких «реаніматологів» досить поблажлива. Адже справді, якщо людям брешуть з метою заволодіння їхніми грішми, то це справедливо називається шахрайством і оцінюється відповідною статтею карного кодексу. Якщо ж людей обманюють, щоб отримати їхні голоси – це величається політикою.

Є й така категорія обивателів, які ставляться до всього, що відбувається, з іронічною байдужістю, мовляв, нехай горить воно все ясним полум’ям… Це, так би мовити, полегшений, відносно нешкідливий варіант. Більш небезпечний прояв – агресивний цинізм. Він часто йде пліч-о-пліч з підлістю, лицемірством, жорстокістю. Назвіть хоча б один закуток нашого сьогодення, куди б не проникали його щупальці. Приватизація, афери з земельними ділянками, наскрізь прогнила юридична система, явне або ж ледь приховане хабарництво в освіті, медицині, договірні футбольні матчі… Вершиною цієї зловісної піраміди був і залишається цинізм політиків. Для них, як це не парадоксально звучить, головним завданням є максимально правдиво побудувати логіку брехні. Можна погодитися з тим, що наші політики постійно думають про народ. Щоправда, не уточнюють при цьому, що саме вони про нього думають. Кажуть, що народу не варто бачити, як робляться дві речі: політика і…ковбаса. Справді, побувавши у ковбасному цеху й побачивши на власні очі увесь процес виробництва продукту, можеш надалі відчути нездоланну відразу і до сардельок, і до добре знайомої “Лікарської” й навіть до  “Сервелату”. Ну, а коли випадково опинишся на якійсь політичній “кухні”, то, заприсягаюся, не почуєш там слів і фраз на кшталт “захист інтересів людей”, “турбота про народ”, “виправдання довіри”… Натомість почуєш таке, від чого вухам недовго й зів’янути…  Втім, це, так би мовити, зворотній і далеко не всім доступний бік медалі. Для  електорату призначене зовсім інше: пафосна інтонація у голосі, спрямований у перспективу погляд, щира усмішка, широкий асортимент обіцянок – словом, усе для того, щоб заручитися підтримкою. Нехай ненадовго, нехай лише на період виборів, але обов’язково заручитися.

Ну, а що потім? Потім буде… потім.

Ігор Дуда