Для чого суспільство вигадує різні кари на своїх громадян? Для того, щоб ті, пройшовши через них, позбувшись певної суми чи статків, або ж ще гірше – побачивши певний час “небо в клітинку”, серйозно замислилися над тим, що легковажно або ж навмисно скоїли. І більше цього не повторювали.

Однак щоб вони цього справді більше не повторювали, ота встановлена суспільством, точніше його уповноваженою інституцією – законом – кара повинна бути: а) достатньо вагомою, щоб принаймні пошкрябати потилицю і відмовитися від думки ще раз повторити “прєгрєшеніє”; б) невідворотною – щоб той, хто скоїв правопорушення, відчував шкірою, що караюча рука закону знайде його і змусить відповісти за вчинене. На цьому, зрештою, тримається законослухняність, а з нею – та чи інша ступінь правопорядку в суспільстві.

Маршрутка, розкидаючи навколо себе бризки брудного снігу та води, наближається до зупинки. Ще метрів за 20 бачу, як водій, тримаючи правою рукою кермо (спасибі хоч за це), лівою притискає до вуха мобільний телефон і щось захоплено розповідає співрозмовнику. Припускаю, що на інструктажах перед виїздом на маршрут йому і його колегам не раз говорили, що “під час розмови по мобільному телефону за кермом оператор машини може спровокувати ДТП через дефіцит уваги”. І що “водієві забороняється під час руху транспортного засобу користуватися засобами зв’язку, тримаючи їх в руці”. І принагідно нагадували, що “штраф за розмову по мобільному під час керування автомобілем становить від  425 гривень і вище.”

Попри все це, він таки розмовляє по “мобілці”, не криючись і ризикуючи спровокувати отой самий ДТП, дефіциту яких на наших автошляхах зовсім не відчувається. Чому він так чинить? Варіантів відповіді (якщо відкинути можливість неадекватності водія) може бути декілька: а) не відчуває належного контролю за своїми діями; б) зазначений штраф його зовсім не лякає; в) він знає, що з роботи його все одно не звільнять – найбільше, по-батьківськи покартають.  За бажання можна знайти ще якісь фактори, але саме названі здаються найбільш вірогідними. Саме через них, найперше, ми маємо те, що маємо.   Точніше сказати, їздимо так, як їздимо.

Ігор Дуда