Тихо, мов свіча, відійшла у вічність заслужена артистка України Євдокія Бобровська. Харизматична і неперевершена Духа, як називали її друзі та близькі, місяць не дожила до свого 82 дня народження. І на 7 років пережила свого чоловіка, порадника, друга, свого Режисера – Анатолія Бобровського.

Життя врятували проскурки

Символічно, що Євдокія Григорівна пішла із життя напередодні чергових роковин голодомору, адже у 1932-му, коли по Україні чорною хмарою поповзла смерть,  майбутній актрисі ледь виповнилось 2 рочки. Не оминула біда й Харківщину, де волею долі опинились її батьки, уродженці Бережан. І була вона третьою, наймолодшою дитиною у родині православного священнослужителя.

«Нас врятували проскурки, які моя мати постійно робила з хліба. Після богослужінь, якщо проскурки лишались, вона збирала їх у мішечок і ховала за ікону, – пригадую, розповідала мені під час останнього інтерв’ю декілька років тому Євдокія Бобровська. – Коли почався голод, ми згадали про ці пісні шматочки хліба».

А ще родину виручила кукурудзяна крупа. Там, на Східній Україні, нічого з неї не варили, не знали, що таке лемішка чи кулеша. Пізно вночі у хаті щільно закривали вікна, двері, всі щілини і мати ставила варити кукурудзяну кашу.

Однак не встигли подолати одне лихо, як родину спіткало інше – отця Григорія, батька Євдокії, за відмову зректися віри вислали в Архангельськ. Щоправда, згодом жінці з дітьми дозволили повернутись, та не в Україну, а у Росію. Таким чином 5-річна Дуняша з братами і мамою опинилась у Курську.

Маленька «Праведниця світу»

Однак на тому випробування для родини не скінчились. Сьогодні мало хто знає у Тернополі, що наприкінці 1980-х років Євдокію та її матір було нагороджено знаком «Праведники світу» та на їхню честь в Ізраїлі на меморіальній Алеї пам’яті посаджено дерева. У роки Другої світової війни маленька дівчинка разом із матір’ю врятували євреїв. На той час пані Ольга з дітьми зуміла повернутись до своїх батьків, у с. Рибники на Бережанщині, звідки походила родина Романишиних. Дід тут мав землю і майстерню, в якій вчив різьбленню та столярству пару десятків учнів. Одного разу до них на хутір прибіг переляканий, закривавлений єврейський хлопчик. Гілярій Лебен Баун розповів, що його родину розстріляли німці. За віком малий був ровесником Дуні, тож матір, не вагаючись, нагодувала дитину, помила і дала чисту вишиванку. Гілярій так і проходив усю окупацію у вишитій сорочці, натягнувши на кучері картузик. Разом із Євдокією допомагав по господарству, пас корову і потай носив у ліс їжу ще декільком врятованим євреям. Після звільнення хлопчину переправили в Європу, а звідти – в Ізраїль. 45 років потому через польського ксьондза Гілярій відшукав Євдокію та завітав у гості. Під час урочистостей Гілярій вручив своїй рятівниці почесну нагороду.

У дитинстві Дуню поцілувала Мельпомена

«Мама з дитинства мріяла про театр, сцену, де тільки було можна, співала, танцювала, декламувала. Особливо любила танцювати «Циганочку», – стиха розповідає Емілія Бобровська і зітхає. Вона так і не відійшла від втрати батька, а тут новий удар, і от у порожній квартирі жінка лишилась зі спогадами та тінями створених батьками ролей. – Зрештою, саме «Циганочка» допомогла родині вижити».

Отож, опинившись у Курську з трьома дітьми на руках, мати Дуні, Ольга Прокопівна, працювала на трьох роботах, але ледве могла прогодувати родину: на отримані продовольчі картки давали крупи, сіль, пісну олію. Україна переживала страшний голод, людям днями доводилось вистоювати довжелезну чергу, аби отоварити хлібні картки.

«Як зараз бачу похмуру чергу за хлібом, озброєних автоматників у віконцях, звідки по картках видають шматочки хліба», – пригадую розповідь славетної актриси під час останнього інтерв’ю.

Десь тут стоїть і маленька дівчинка. Раптом Дуня наважується: скинула стареньку хустку, повела плечима і, пускаючи оченятами бісиків, пішла по колу. Черга розступилася, хтось зааплодував. На маленьку артистку задивилась і охорона. Дитині ж тільки цього і треба. Дуня попід ноги солдатів підбігла до заповітного віконця і простягла картки. Так  вона не раз допомагала взяти хліб додому та стареньким сусідам.

Понад сотню разів зіграла Шевченківську Наймичку

Як кожна творча особистість, Євдокія Григорівна не любила питання про найкращу роль. Однак без зайвої скромності визнавала, що однією з кращих вважає свою Мавру в драмі «У неділю рано зілля копала» за однойменною повістю Ольги Кобилянської. А ще заслужена артистка України Євдокія Бобровська понад 100 разів виходила на сцену у виставі «Мати-наймичка», яку поставив Юрій Авраменко за творами Тараса Шевченка. Також актриса створила неперевершений образ дружини високого поліцейського чиновника – аристократки Марії. Заради порятунку поета жінка викрадає у чоловіка та знищує компрометуючі Шевченка листи (мелодрама «Кайдани порвіте» М. Левченка у постановці Римми Степаненко). Згодом уся в чорному Марія приходить на похорон Кобзаря й обережно опускає на труну терновий вінок.

Вона грала завжди, інакше, напевно б, не вижила. Грала, аби життя здавалось кращим, адже доля не була милосердною до неї. Прямо дивитись життю у вічі навчила дочку Емілію та єдиного онука Віталія, молодого, але такого емоційного музиканта! Ані власні випробовування, ані непрості характери зіграних героїв не згорбили її плечі, не погасили вогника в очах. У свої вісімдесят із хвостиком навіть у простенькому халаті актриса залишалась неперевершеною. Минулого тижня Євдокію Бобровську провели в останню путь, та не віриться, що вже ніколи не почуємо коронної фрази королеви сцени: «Ну, масовка, що там у вас?».

Жанна Попович, Номер один