Нині багато хто нарікає на нашу незрілу демократію, мовляв, розпустилися всі по саме нікуди, ніякого порядку немає. Однак навіть у країнах, де править одна “єдино правильна” ідеологія, де роздутий культ першої особи і панують спецслужби, і де народ за тривалі десятиліття перетворений у слухняне і покірне стадо, трапляються просто неординарні випадки…

Рівно 50 років тому, 22 січня 1969 р. молодший лейтенант радянської армії Віктор Ільїн, переодягнений у міліцейську форму, раптово вийшов з ланцюжка міліцейського кордону і з двох пістолетів Макарова, які ховав у рукаві плаща, відкрив вогонь по вітровому склу автомобіля “ЗИЛ-111Г” з урядового кортежу, що віз у Кремль кількох героїв – космонавтів. Ільїн же був впевнений, що стріляє в самого Леоніда Брежнєва, адже зазвичай у другій машині кортежу їхав саме він. Перш ніж зловмисника нейтралізували, він встиг зробити 11 пострілів, смертельно поранити водія і завдати незначних ран космонавтам А.Ніколаєву і Г. Береговому. Приховати від громадськості те, що сталося, було неможливо, оскільки урочиста зустріч космонавтів передавалася в прямому ефірі; трансляцію раптово перервали, і все вказувало на  те, що трапилося щось надзвичайне.

Опісля слідство виявило цілий ланцюжок типового радянського “бардаку”, який полегшив Ільїну втілення його задуму (черговий військової частини кудись відлучився, і ключі від збройної кімнати опинилися у Ільїна; два пістолети він безперешкодно проніс на борт літака, що летів з Ленінграда до Москви; міліціонери з оточуючого загону не помітили “чужого”, до того ж одягненого не в зимову шинель, а у весняно-осінній плащ…).

З цілим “намистом” тяжких звинувачень (спроба теракту; вбивство; викрадення зброї; дизертирство з місця служби;  організація і поширення наклепів на радянський суспільний лад)  Віктор Ільїн був визнаний неосудним і потрапив туди, куди “модно” було потрапляти за брежнєвських часів – в спеціалізовану психлікарню, де утримувався в умовах повної ізоляції в одиночній палаті площею 4,2 кв.м. Жодним чином не виправдовуючи радянську систему примусової психіатрії й тим більше – не перебільшуючи об’єктивності та справедливості радянського суду, варто все ж зазначити, що погляди Ільїна були, м’яко кажучи, неординарними, а його діями керувало химерне переплетіння політичних і особистих мотивів. Почати, мабуть, слід із відомого “Cherchez la femme”, тобто “Шукайте жінку”. Незадовго до “кремлівського полювання” Ільїн посварився з коханою дівчиною, пообіцявши тій на прощання, що вона про нього ще почує. А що стосується політики… він негативно ставився до монополії КПРС, засуджував вторгнення радянських військ у Чехословаччину і в той же час – схвально відгукувався про військові перевороти в країнах “третього світу”, а також захоплювався Лі Харві Освальдом, офіційно визнаним вбивцею Джона Кеннеді.   Звільнений він був у 1990 р. рішенням воєнної колегії Верховного суду СРСР і досі живе у Петербурзі. Згадуючи події 22 січня 1969 р., стверджує, що ні за чим не шкодує – хіба що гризе сумління через смерть невинного водія “ЗИЛа”…

Можна довго теоретизувати, що було б, якби Ільїну вдалося здійснити свій задум. Можливо, не було б афганської війни, на яку відрядив наших хлопців маразматичний “дорогий Леонід Ілліч”. А можливо, замість нього прийшов би хтось ще гірший, і замість сонно-спокійного брежнєвського “застою” ми мали б напругу й серію конфліктів по всьому світі. Нині про це можна розмірковувати, сидячи перед комп’ютером, телевізором або ж лежачи на дивані – не вдаючись до дій, які 50 років тому спали на думку молодшому лейтенантові геодезичного загону Ленінградського військового округу Віктору Ільїну.

Ігор Дуда