В Україні є три Межигір’я: села в Турківському районі на Львівщині, в Монастириському районі Тернопільщини і заміська резиденція президента Віктора Януковича під Києвом. Про життя людей у селі з такою ж назвою, як і “президентське”, пише Gazeta.ua.

Село Межигір’я Монастириського району Тернопільщини входить до Устя-Зеленської сільської ради.

— Найглобальніша проблема — газифікація, — каже голова сільради Марія Іванишин, 56 років. — Газу нема, люди палять дровами. Якби був, молодь ще би, може, затримувалася. Роботу мають кілька людей — завклубом, завбібліотекою і продавець у магазині. Усі на півставки працюють. Фельдшерки два роки не було, ніхто не хотів. Півроку тому з’явилася дівчина Надя, ходить по людях, уколи робить. Хоч би лишилася. Школу вже років із 10 як закрили, садка нема. Учні та дошкільнята на навчання в Устя-Зелене добираються. У Межигір’ї одні пенсіонери. А колись було велике село. 1939-го тут жили 1200 осіб, 1976-го — 756. Одні виїхали, інші повмирали. Хати пустками стоять. Зараз живуть 242 людини.

– Злочинів багато?

— Свої люди чужих будинків не чіпають. Переживаю, щоб зайди не завелися. Бо ж хати без нагляду. Дільничний міліціонер один на 11 сіл. Ми його рідко бачимо.

– Скільки грошей виділили для села із районного бюджету?

— Я рік головую. За 2011-й ні копійки не виділили. Сільська рада хіба на 10 місяців зарплатою забезпечена. Церква в Межигір’ї давня, 1865 року будована. Усі греко-католики, сект нема. То як почав у храмі дах текти, люди своїми силами перекрили. Землі кількох сіл узяв в оренду великий агрохолдинг. Ми надіялися, будуть робочі місця. Але там їхні люди працюють.

– Які перспективи в села?

— Надії мало. В Усті-Зеленому хоч Дністер є, туристи могли б приїхати. Але садиб для цього нема, бо ж газу не провели. На весь район 13 сіл не газифікували. Як була повінь 2008-го, приїжджали до нас і Ющенко, і Тимошенко. Обіцяли замість газу електрикою хати обігрівати. Але нічого з того не вийшло.

***

— Я в Межигір’ї народилася і все життя прожила. Як закінчила школу, у садку уборщицею робила. А потім у колгоспі треба було варити їсти, то перейшла на кухню. І добре в мене виходило, — 79-річна Рузя Сабецька із села Межигір’я Монастириського району Тернопільщини стоїть біля глиняної хати, начисто побіленої і вкритої шифером.

У селі більшість хат — глиняні, під шифером або черепицею.

— Колись були такі майстри, шо навіть вручну черепицю ліпили. А нині ніхто ся не будує. Люди вимирають. По сусідству вон доми пусті стоять. Навіть нема до кого слово сказати. Як діти з Франківська по мобілці подзвонять, то вже ніби я не сама. Бо так шо — хіба в магазин подзвоню або з телевізором си поговорю. А вже як сусідка молока принесе, вдвох посідаєм, то вже радість.

У Межигір’ї — 116 дворів, живуть 242 людини. Рузя Сабецька — вдова. Має 50-річних доньок-близнят Марію і Дарину, синів 53-річного Мартина і 58-річного Богдана. Усі живуть в Івано-Франківську, що за 50 км від села.

— Мене діти до себе кличуть. Але я не хочу. Шо там робити на поверсі? — спирається на пліт. — Уже 30 років, як коло мене нема чоловіка. Мій Дем’ян добрий був, роботящий. Горілку хіба на свята пив. Робив кіномеханіком у клубі.

Рузя Якимівна обробляє 14 соток городу.

— Набідилася я тяжко, — втирає сльози. — Як чоловік помер, діти малі були. Треба було їх учити, на ноги ставити. Заміж більше не ходила, бо на мої діти ніхто так уваги не буде звертати. Але за сиротою і Бог із калитою. Уже всі поженені, мають роботу, хати, машини. Як зберуться з внуками і правнуками, то всіх у хаті аж 20 їдно.

У Межигір’ї є дві вулиці. Посередині тече мілка річка Горожанка. Із двох боків село оточене горами. На дорозі асфальту немає. Раніше були великі ями, але цього року їх засипали вапняком із кар’єра. На центральній вулиці дорога біла, а бічні — чорні і слизькі від болота.

Надворі дощ. Помалу проїжджає підвода, запряжена двома кіньми. Фіри і велосипеди — це єдиний транспорт у селі. Уздовж дороги пасуться кури. Автомобілі з’являються лише на свята, коли до пенсіонерів приїжджають родичі.

— У магазині всьо є, але нема зубів, шоб їсти, — усміхається Рузя Якимівна. — Як є яке м’ясне, котам даю. Маю їх чотири. А пса не маю. Шо він буде пильнувати? Красти нема шо, хіба би мене вкрали. 20 курей — то вся моя господарка.

У центрі села — велика будівля клубу. Сільський магазин зачинений — поламався касовий апарат. ФАП теж не працює — медсестра у відпустці.

— Колись усьо було таке заінтересоване. Я у виставах головні ролі грала. Із хором ми всі села об’їздили. Сідали на дві фіри і співали всю дорогу. То було цікаво, — згадує. — А тепер шо? Ходила телефон заряджати на десятку. Раніше було зверху 2 гривні, а тепер, каже продавщиця, вже 3. Я на кухні 35 років проробила і маю 900 гривень пенсії. І ті, шо ніде не робили, таку саму мають. Обідно. У газеті читала, шо Азаров велику премію получив. Як по телевізору його побачу, аж на голос сварюся. Доки він буде так калякати? Шо, не годен ся навчити?