Профілактичні ковідні обмеження у міському транспорті (їхнє дотримання, як я мав змогу переконатися,  зовсім не є ретельним, тотальним і значною мірою залежить від того, з якої ноги стали вранці водій чи кондуктор) плюс плутанина з дозволеною пересадкою на іншу маршрутку чи тролейбус в межах пів години, практично позбавили рутинний проїзд сонливої одноманітності  – то тут, то там періодично виникають ситуації, близькі до драматичних.

– Я до кого говорю: до глухих чи до німих?!, – так ввічливо звертається до жінки, яка увійшла в салон і, на його думку, перевищила допустиму кількість пасажирів шофер маршрутки № 16 із зовнішністю ресторанного викидайла. Жінка проситься, каже, що вже оплатила проїзд і що присяде на сидіння поруч з маленькою дівчинкою, однак водій невблаганний і таки змушує її залишити маршрутку. Можливо, він і дотримався в даному випадку букви приписів, але оте “до глухих чи німих” ріже слуг і підтверджує, що форму, хоч вона ніби й поступається за важливістю змісту, теж не можна зневажати.

Це, як виявилося було лише прелюдією до головного конфлікту:

– Жінка ззаду, вийдіть, я ж вам казав, що ви прострочили час – пів години вже минуло!

– Ну, як минуло?! – обурено заперечує молодиця, яка щойно увійшла в салон, – я точно розрахувала, он подивіться в мене на мобільному!

– Шо мені дивитися?! – чути відповідь шофера, – я вам  ше при вході сказав, шо ви прострочили час. Виходьте, бо через вас всі не поїдуть далі! (знову та ж тема, про яку нещодавно вже доводилося розповідати: провина індивідуальна, покарання – колективне)

– Ну, як так?! – не вгамовується невдачлива кандидатка в пасажирки й знову тицяє водієві під ніс свій смартфон, – ось подивіться!

– Виходьте, а то я не поїду! – співає своєї той.

Серед пасажирів у салоні пробігає невдоволений гул. Дискусія обіцяє затягнутися надовго,  отож вирішую вийти, оскільки пройти мені залишилося зовсім небагато. Дорогою продовжую думати, чи на сидінні водія в тій маршрутці був дисциплінований педант (яких так бракує в нашому повсякденні), чи звичайнісінький самодур (дефіциту яких у нас зовсім не відчувається). А біс його знає…

Оглянувшись назад в кінці доріжки, бачу, що маршрутка продовжує стояти на зупинці…