Зазвичай у цю фразу вкладають негативний смисл – головним чином коли оті судження  комусь не зовсім  до смаку. Хоча, здається, майже кожна висловлена людиною думка про щось чи про когось несе в собі елемент оцінки. То навіщо ж тоді ставити оті самі “оціночні судження” комусь в вину? Чи це не те саме, що й ображатися на дзеркало, коли бачиш у ньому якесь незугарне відображення? Нерідко за такими образами стоять надміру гіпертрофоване власне “ego” і, як не крути, дефіцит скромності.

Якщо я, приміром, оголошу через доступні мені ЗМІ, що я – найталановитіший (!), найвидатніший (!!) журналіст Тернопільщини (обмежуся наразі нашим славним краєм), то якою буде реакція? Хтось, можливо, просто посміється, хтось розрегочеться, а ще хтось виразно покрутить вказівним пальцем біля скроні. А, можливо, знайдеться хтось із більш-менш близьких знайомих, котрий по-дружньому розтлумачить, що навіть якщо це й справді було б так, то не дуже скромно трубити про це на весь білий світ. І, напевно, матиме рацію, оскільки таку людську чесноту, як скромність, ще остаточно не вилучено з обігу, і вона подеколи здатна по-своєму прикрашати людину.

Однак… довелося на тижні прочитати думку відомого місцевого діяча про те, що очолюваний ним орган виявив “справжні господарські якості та мудрість”.  Зайве казати, що ця фраза має цілком певний підтекст: оті мудрість і справжні господарські якості могли бути виявлені  лише під мудрим керівництвом … вгадайте з двох разів, кого? Правильно. Але мудрість – це, як здається, риса, притаманна далеко не всім підряд; може й виникнути вже зовсім незручне запитання: якщо у наших владних органах так багато отих мудрих людей, то чому ми в більшості своїй… є там, де ми є? Ех, знову, напевно, скажуть з гидливою гримасою: “Оціночне судження…”…

Дозволю собі все ж витримати задану тональність і висловити ще одне оціночне судження про людину, яку не знав особисто. А тепер вже точно не буде можливості поспілкуватися. Минулого тижня обірвалося життя лікаря, який в час нинішнього коронавірусного лиха був на передньому краї і, як міг, намагався допомогти людям. Виконував він свій лікарський обов’язок чесно і сумлінно і, напевно тому (теж “оціночне судження”?) не вберігся сам. Його фото, яке обійшло агентства новин усього світу, більш промовисте, ніж всі оті судження (ну й причепилося…) разом взяті. У погляді – усвідомлення масштабів загрози, зосередженість.  І – мудрість людини, яка пережила те, чого не переживали інші й знає більше за них. А ще, можливо, нотка втоми. Такими ж були очі ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які скидали з даху блоку уламки з рівнем радіації, що в багато разів перевищував гранично допустимий. А мені особисто нагадали очі лікаря, які побачив за лічені миті до того, як передопераційний наркоз почав діяти. Ну от, знову я взявся за оті самі “оціночні судження”…

Тоді – без них і лаконічно: жаль, смуток, людські вдячність, шана і  вічна пам’ять.

Ігор Дуда