Ті, хто в радянську пору вчилися в  інститутах і університетах, добре пам’ятають, що серед усього розмаїття гуманітарних, технічних, економічних і ще бозна яких дисциплін одна завжди стояла осторонь.

У список тих, що підлягали оцінюванню самими студентами, її ніколи не включали. Її авторитет і сяючий блиск не піддавалися жодному сумніву. Вона спогорда й поблажливо поглядала на своїх «колег» з навчальної програми, мовляв, ви там чубтеся між собою, а мені немає до цього жодного діла. У мене – особливий статус. Непорушний. Вічний. Такий, що не підлягає обговоренню і, тим більше, ставленню під сумнів. Цей унікум мав назву «Історія КПРС». Гранітний постамент, на якому він стояв, був увесь заліплений ідеологічними кліше, які вбивали у голову студентам. Вони й досі ніби перед очима: чистота марксистсько-ленінського вчення, нетерпимість до проявів буржуазної ідеології, класова солідарність, боротьба (теж класова), активна життєва позиція, радянський народ – нова історична спільнота, КПРС – керівна і спрямовуюча сила…

Конспектувати (або ж переписувати один в одного) першоджерела, тобто творіння класиків “єдино правильного і безсмертного вчення” доводилося досить ретельно; контроль за цим процесом був достатньо суворим, а явна недбалість могла обернутися відсутністю заліку ( в тому числі й осоружної для багатьох студентів громадсько-політичної практики) чи небажаною оцінкою на екзамені з усіма наслідками, що могли з цього випливати.

Та, попри все описане, все ж мушу виступити в ролі адвоката радянської системи “промивання мізків” і навіть стверджувати, що за своїм всеохоплюючим “обовдурюванням” їй ще було далеченько до тої, що практикувалася теж на величезній території, але за Великою китайським муром. Саме цього дня, 16 грудня 1966 р., запаморочливим тиражем (співставним лише зі священними книгами християнства, ісламу та іудаїзму) в КНР був виданий збірник ключових висловлювань  Мао Цзедуна.  Поряд з “культурною революцією”, гоніннями на інтелігенцію, тотальним винищення горобців (видзьобували, кляті, врожай) і виробництвом тонн нікому не потрібного металевого брухту (так планувалося наздогнати і перегнати за виробництвом металу США) “великий керманич” вирішив ще й ощасливити свій народ цінним ідеологічним дороговказом, кишеньковим виданням в червоній палітурці, яким несамовито розмахували натовпи хунвейбінів (“червоних охоронців”). Цитати Мао належало вивчати навіть в робочий час, для цього організовувалися спеціальні гуртки; при цьому вважалося, що це не відволікає трудящих від роботи, а навпаки, спонукає їх до того, щоб решту часу працювати максимально ефективно. Тут варто чесно визнати деяке відставання СРСР: аж до такого ідіотизму в ідеологічній обробці населення в “країні Рад”,  здається, не доходили. Хоча, безумовно, мали свої “передові надбання” в цій сфері…

Не знаю, наскільки правомірною є така паралель, але видається, що така масована ідеологічна “мозкова атака” на величезну націю виконала роль… інсуліношокової терапії для шизофреніків. Китай, подолавши найодіозніші наслідки культу особи Мао, якимось чином спромігся “схрестити” свою соціалістичну ідеологію з ринковими засадами  і тепер став потужною світовою силою, з якою змушені рахуватися навіть ті, що ще порівняно недавно називалися “супердержавами”. А старі цитатники Мао, разом з іншими атрибутами часів “культурної революції”, стали артикулом торгівлі в спеціалізованих антикварних крамницях. Гортають їх там радше з подивом, як своєрідну історичну екзотику – ідеологічного впливу на 1,404 млрд. населення колишньої “піднебесної імперії” вони вже не мають…

Ігор Дуда