Скільки не приймалося грізних постанов і директив, а пані Корупція все усміхається, ні, не усміхається – глумливо гигоче над потугами  борців з нею.

ХабарА взагалі, чи можливо боротися з тим, що за великим рахунком…усіх влаштовує? Адже справді, що може бути простіше: дав „на лапу” – і отримав те, що хотів. Головне – знати кому і скільки. І всі задоволені. Ну, якщо не всі, то принаймні учасники операції „передача – отримання”.

Ця зараза виникає, зазвичай,  там, де попит перевищує пропозицію. Де високий конкурс на посаду чи на вступ у вуз. Де місць у дитсадку мало, а діток багато. Де є ласий приватизаційний шматок, на який одразу з’являється багато претендентів. Де є впливовий татусь, у якого синок-„мажор”  полюбляє покататися на „тачці” і попутно збити на смерть кількох людей. Татечкові дуже не хочеться, щоб його любе чадо гріло тюремні нари, от він і починає шукати підходи до прокурорів, суддів…У них же також є дітки, їх теж треба годувати, одягати, навчати…

Такі речі начебто мали б регулюватися відповідним законодавством, однак у нас   діє інший принцип: „Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна”.  Ламають мізки мудреці над тим, як зрубати цьому змієві голову, та додуматися не можуть. Тим більше, що голів у нього он скільки. Зрубаєш одну – на її місці виростають декілька нових…Вже зараз доводиться чути, що, мовляв, незважаючи на повалення  кримінального режиму,  як «брали», так і «братимуть». Лише піднімуть розцінки – так би мовити, плата за ризик.   Теоретично, мабуть, слід було б звести до  мінімуму можливість чиновника маневрувати у межах своєї службової компетенції. І щоб над ним постійно висів дамоклів меч невсипного контролю. Але віддавна відомо, що теорія і практика ручкаються одна з другою не дуже часто.

Втім, спадає на думку ще один аспект проблеми, суто національний. Наші вади, як відомо, часто є продовженням наших чеснот. Українці – товариські, компанійські люди, люблять почаркувати, вилити за столом одне одному душу, а принагідно – і залагодити справи.  Я іноді думаю: а чи не тут коріниться одна з причин (лише одна!) буйноквіття нашої корупції? Адже погляньте: найнижчий рівень корупції, як відомо, у країнах Скандинавії. Віддавна похмурі й неговіркі вікінги та їхні нащадки звикли жити відособлено один від одного, покладатися лише на себе. Менталітет скандинавів, холодний і неприступний, як їхні фіорди, чужий і незрозумілий нам, але думаю,  саме він є імунітетом від їдкої кислоти корупції, яка роз’їла наше суспільство. Менталітет плюс, звичайно ж, дієві, ефективні закони, дотримання яких ґрунтується на тому ж таки менталітеті.. А у нас? У нас – „все схвачено”.У нас – „не підмажеш – не поїдеш”. У нас – всі рівні, але між ними є ще рівніші.

Ігор Дуда