Тепер, коли американці закінчили відзначати День Мартіна Лютера Кінга, можливо, варто запитати, чи Україна зможе коли-небудь отримати такого натхненного і надихаючого лідера.


Вона, безперечно, заслуговує на нього. Нинішнє покоління демократичних лідерів у кращому випадку бездарне і безчесне – у гіршому. Вони можуть робити заяви і гримати кулаками, але навряд чи зможуть повести людей до самопожертви і солідарності.

Помаранчева революція показала, що українці можуть бути мобілізовані у загальнонаціональний рух, що сповідує гуманістичні цілі, дух спільноти і ненасильство. Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко мали свій шанс стати постатями світової історії, але вони змарнували його, вважаючи за краще зайняти позицію політичних низин замість позиції моральних висот.

Поразка помаранчевих лідерів має багато причин, але, безперечно, однією з найбільш важливих була їх особиста нездатність дивитися на політику з бездоганної етичної точки зору. Що відрізняє Мартіна Лютера Кінга, Махатму Ганді, Далай-Ламу, Десмонда Туту, Вацлава Гавела, Нельсона Манделу від посередніх політиків – це їхня етика, їх потужне відчуття справедливості і зла та їх готовність ставити благо спільноти над особистою вигодою.

Україна заслуговує на те, щоб мати Мартіна Лютера Кінга, навіть тільки тому, що українці так сильно нагадують афро-американців. Обидва народи тримали у принизливому рабстві до 1860-х років, обидва страждали від жорстокої дискримінації і систематичного насильства за останні 150 років, обидва все ще переживають дуже схожі наслідки своїх національних травм – від зруйнованих сімей і зруйнованих культур до безпомічних чоловіків і переобтяжених жінок, надмірної пихи та надмірної покори.

У 1960-х роках, під час гарячої діяльності руху за громадянські права, деякі чорношкірі американці шукали вихід у насильстві. Система видавалася незмінно расистською і готовою розвалитися. Деякі українці можуть спокуситися аналогічною реакцією. Режим Януковича, виглядає, сповнений рішучості перетворити Україну на слов’янську версію американського Півдня часів “Джима Кроу”, в якому править нагайка, бандити ходять безкарними, а українська мова, культура та ідентичність ув’язнені у залах очікування “Тільки для кольорових”. Спокуса завдати удар у відповідь може бути сильною, але треба їй опиратися. Українці повинні зрозуміти, що насильство є не тільки помилковим, але й неефективним, тому що воно веде тиранів до жорстокості і посилення їх потворного правління.

Диктатори не бояться куль, вони бояться чисел. Мартін Лютер Кінг, Махатма, Далай-Лама, єпископ Туту, Мандела і Гавел показали, що відмова від насильства і народна сила спрацьовує. І більшість українців, принаймні ті, які провели кілька тижнів, мерзнучи на Майдані Незалежності у Києві під час Помаранчевої революції і Протесту підприємців також знають це.

Харизматичних, надихаючих лідерів неможливо передбачити. Вони якось – майже магічним чином – з’являються самі. Хто б міг очікувати від невідомого баптистського священика з Атланти, що він змінить Америку? Хто б міг подумати, що адвокат з Південної Африки покладе край британському правлінню в Індії? Або що автор абсурдистських п’єс скине комунізм у Чехословаччині? Така непередбачуваність є гарною новиною, бо це означає, що, як жорстоко режим Януковича не розправлявся б з нинішнім поколінням лідерів, він ніколи не зможе знайти майбутнього візіонера.

Інша добра новина полягає у тому, що надихаючі лідери з’являються у важкі часи, які вимагають надихаючих лідерів. Що потворнішим стає режим Януковича, то ймовірнішою є поява українського Мартіна Лютера Кінга. Українські демократи можуть набратися відваги. Рано чи пізно, вони теж переможуть.

Олександр Мотиль