До написання замітки підштовхнула публікація на одному з інтернет-ресурсів роздумів провідного журналіста УП Мустафи Наєма щодо, нібито, тотальної цензури засобів масової інформації заходу України, особливо Тернопільщини, з боку ВО «Свобода». Навіть наводилось посилання на якусь неназвану але конкретну жіночку, яка тільки тим і займається, що перечитує всі дописи й дає добро на публікації. Відверто кажучи, маячня повна.

.

Цілком зрозуміло, що дана інформація своєю цільовою аудиторією мала, аж ніяк не «зацензурований» захід, а зовсім навпаки. Бо повірити у цю відверту дурню могла, хіба, особа яка не обізнана з реальним станом справ у медійному просторі згаданого Наємом регіону.

Не буду зупинятись на детальному аналізові всього спектру видань, з електронними включно. Лише зазначу, що якоїсь цензури чи, бодай, натяку на неї левова їх частка елементарно не допустила б. Хоча б за походженням. Просто власниками цих видань, у переважній своїй більшості, є представники центральних провладних політичних партій, або бізнесмени тісно з тими партіями пов’язані. Ті ж видання, які належать представникам ВО «Свобода» чи його донорам цензури не потребують.  Для цього існує, так звана, редакційна політика. Зачіпати ж видання опозиції – собі дорожче. Бо, зачепивши якоюсь віртуальною цензурою, навіть не видання, а банальний «бойовий листок», мов за помахом чарівної палички, він в один момент перетвориться у супер популярний гонимий владою засіб масової інформації. І це треба «Свободі»? Ну не ідіоти ж там насправді?

Мені здається, у пана Мустафи якась нав’язлива фобія. Чи до самої «Свободи», чи до інституту цензури. Не знаю. Складається таке враження, що поважний журналіст мав клопіт з тим, що у його розумінні цензура. І вона виявилась сильнішою. Швидше за все – зневажені амбіції й відчуття провини за свою слабкість. Це щось глибоко особисте. Можливо, я помиляюсь.

В контексті написаного, хотілося б більш детально зупинитись на самій сутності цензури. А сутність її полягає у філософській дилемі свободи волі. Це коли сутність не нав’язує свого впливу на вибір і волю особи, а особа несе моральну відповідальність за свої дії. Трошки складно?

Попробую спростити. Для кожного з нас, хто взяв на себе відповідальність звертатись до широкого кола уважних читачів, людей, котрі сприймають написане тобою з довірою, надзвичайно важливо не зрадити їх сподівань і не вбити цю довіру у тобою сказане. Будь-яке необережне, не вивірене слово випущене у світ – може мати непередбачуваний наслідок. Головно, для самого автора.

Ось тут і появляється те, що ми називаємо цензурою. В першу чергу, цензурою внутрішньою. У кожного з нас є певні табу, межі, за які заступати – зась! Це нормальне явище, і так повинно бути. Почуття моральної відповідальності за свої дії обмежує нашу свободу вибору розголошення тієї чи іншої інформації широкому колу осіб. Але подібні обмеження ми встановлюємо самостійно і ніхто не диктує їх нам.

Працюючи в творчому колективі, а тим більше, у якості найманого працівника, кожен має усвідомлювати, що, рано чи пізно, зіштовхнеться з проявом так званої колективної моралі відображеної  у такому понятті, як редакційна політика. Не завжди колективна мораль буде накладатись на персональну. У разі кардинального розходження є вихід – піти з такого колективу. Але, це зовсім не означатиме, що прощання відбулось виключно через наявність цензури.

Вільному журналістові – найлегше. Він не пов’язаний жодними зобов’язаннями перед третіми особами і діє винятково за власними переконаннями й особистим баченням процесів. Створені матеріали вправі запропонувати зацікавленим ЗМІ, вибір яких є досить широкий. Питання цензури, у даному випадку, взагалі б не повинні були появлятись. Справа в іншому. Іноді можливість донести своє бачення проблеми не завжди оплачувана. Але хіба це проблема цензури?

То ж чи існує цензура? Звичайно – так. Вона існує, існувала і буде існувати. У всі часи і в кожній суспільно-політичній формації. Щоправда, під різними іменами і в різних іпостасях. Найгірше, коли існуюча влада нав’язує своє бачення силовими методами спрямованими на придушення інакодумців через заборони на професію чи, ще гірше, тюремні терміни. З цим треба боротись і боротись безпощадно. Все інше – від лукавого і дуже легко долається. Було б бажання.

Свобода — здатність людини чинити відповідно до своїх бажань, інтересів і цілей на основі знання об’єктивної дійсності. Відсутність вибору – рівносильна відсутністю свободи. Внутрішня цензура – це свідоме обмеження свободи, самостійне обмеження вибору, базоване на християнських, загальнолюдських та особистих морально-етичних цінностях. Така цензура є усвідомленою несвободою. Ми добровільно йдемо на ці обмеження і не повинні на них нарікати.

Коли ж відсутність вибору є наслідком діяльності третіх осіб, а тим паче, влади – це зло. Зло, що повинне бути  знищене під корінь. Без жодних компромісів.

Ось такі роздуми напередодні професійного свята. З наступаючим вас, колеги.

Олег Мартинюк, юрист-консультант, вільний журналіст, член Національної спілки журналістів України

Інші публікації на тему:

Мустафа Найєм звинуватив тернопільську “Свободу” в тотальній цензурі