Скільки себе пам’ятаю у нашій сім’ї завжди жили якісь “брати  менші”. Хвилясті папуги, акваріумні рибки, морські свинки, чи ховрашки. Завжди!

Коли подорослішав (десь у років 9-10) з’явилась моя перша собака – німецька вівчарка Рекс. У юності – колі Ден, у молодості (назвемо це так) – ротвейлер Шварц, зараз у нас, вже більше двох років, живе наглюча, хитра руда мордочка – “кроляча” такса Ніка. Не хочу бути цинічним по відношенню до Ніки, але, сподіваюсь, вона не остання собака у моєму житті.

На перший погляд  дивна ґенеза, проте, тільки на перший погляд. До цього я йшов паралельно з ростом усвідомлення своєї відповідальності за життя тих, кого прийняв у своє життя. Вони ж – безмовні, позбавлені права самостійного вибору, цілковито залежні від своїх господарів.

Тепер про те, що так турбує нас всіх. Про проблему бездомних тварин на вулицях та парках нашого міста. Проблема, звичайно, існує, ми стикаємось з нею щоденно.

Міська влада, на свій розсуд і у властивий для неї спосіб, пробує її вирішити. Притулок у Дичкові, стерилізація. Все. Чи достатньо цього? Як на мене, ні.

Притулком назвати те, що є у Дичкові можна лише з великою натяжкою. Це, радше, гетто, чи концтабір з вільним виходом  для тварин.

Безперечно, головне питання для існування подібного закладу – є питання фінансування. Від цього залежать і умови утримання тварин і кваліфікація персоналу. У всьому світі, і це – правильно, подібними закладами опікуються громадські організації. На жаль, у нас, одразу прошу вибачення у тих, хто цим займається за покликом серця, переважно громадська активність “записних захисників тварин” закінчується з останнім центом від отриманого гранту. Місцеві ж меценати і доброчинці активізуються лише під вибори. Тому потрібно ловити момент. Не гарантовано, що вдасться, але попробувати слід.

Проте – це боротьба з наслідками.

Основною ж причиною, чи навіть першоджерелом є наше ставлення до тварин. Думаю, не один з нас ставав свідком, як безжально викидають на вулицю, ще недавно улюблену живу іграшку, яка стала непотребом. Бо виросла, бо нагидила на улюблений килимок, бо, просто, вже не вписується в інтер’єр. І тільки у цьому  її провина.

З кого запитати? З цієї нещасної безмовної істоти, яку своєчасно не навчили тупі господарі, що можна, а чого не можна робити. Чи не знали, купуючи кавказьку вівчарку, що з пухнастенького, лагідного клубочка виросте звір вагою під 100 кілограм?

А потім читаємо різні страхіття у пресі. Ми повинні навчитись платити ціну за наші забаганки. І не тільки у грошовому еквіваленті, на жаль.

Вихід є. По-перше, це ліцензування на право утримання собак мисливських, службових та бійцівських порід. По-друге, введення обов’язкового місцевого податку з власників тварин цих порід. По-третє, обов’язкова реєстрація та відповідний облік всіх наявних домашніх тварин (маю на увазі собак і кішок). В третє, введення реальної відповідальності за порушення правил утримання домашніх тварин.

І найголовніше – ми назавжди стаємо відповідальними за тих, кого приручили. Це не я сказав.