Ну що, «шановна українська громадо», ви вповні усвідомили, що таке є наш найсправедливіший й найоб’єктивніший суд? Взяв три слова у лапки, бо ніякі ми не шановні, не українські, а тим більше, не громада. Ми – отара овець на заклання!

Тричі несудимий в прострації, щось там проблеяв словенському колезі про справедливість вироку у світлі діючого законодавства, і на тому спасибі.

Колишній російський колега засудженої, у притаманному собі нахабно-іронічному стилі, висловив непідробний подив проголошеним вироком й уїдливо поцікавився в «української Феміди» за що це сім років дають? Чи не за діючі, ніким не скасовані договори, які підписали господарюючі суб’єкти?

Збентежена Європа також якось так млявенько відреагувала. Вже очікуваними киваннями пальчиком у бік пихатого «обличчя держави» закордоном. Мовляв, будемо вимушені переосмислити й переглянути ваші європейські перспективи і сподівання. А нашому «свиноморду» того й тільки треба.

Ще те, кого один львівський пан доктор назвав головним рагулем, бовкнуло «ворожому голосу» ВВС, що позитивно ставиться до процесу над Тимошенко і схвалює дії  четвертого «побратима» щодо покарання зрадниці тяжкою тюрмою. Воістину: Хоче Господь покарати, то відбирає розум! Воно так і не може усвідомити, що без тієї пані так і залишився б яким-небудь головою районного відділення «Ощадбанку» якогось Мухосранська.

Ось такий невеселий підсумок нинішнього «судного дня». І сім років у перспективі.

Очікували чогось іншого? Поклавши руку на серце, щиро скажу: особисто я – ні. Весь розвиток судового процесу вказував саме на такий фінал. Влада, взявши 68 днів тому під варту Тимошенко і не відчувши реального спротиву ані з боку суспільства, ані світової громадськості увірила у свою повну безкарність і вже не стримувала себе ні в діях, ні в словах. Демократизаторами по плечах й словесними плювками в обличчя. Спільнота фастумгелями й рукавами пообтиралась. Наразі – «у роздумах».

Два тижні на підготовку апеляційної скарги є й у адвокатів засудженої. Зараз головне на зимну голову, без емоцій й надриву, виписати аргументовано всі заперечення на ту маячню, що багато з нас чули від цього українського судового безчестя на ім’я Родя. Я все думав: навіщо йому знадобилось так багато часу до вироку? Тепер бачу – художнє читання самого вироку вдалося на славу. Ну і що, що пальчиком по сторіночках лойозило? Зате, як «твердо і непохитно» звучав його голос. Хай похапцем, зате з «розстановкою». Щира дяка дзеркалу й «невідомим» з адміністрації гаранта. Постанови були менш вдалими, бо, очевидно, з високого зволення вже готувались самим Родею. Ну, нічого, ще наб’є руку, якщо до того добряче ряху не натовчуть. Життя – штука хитра й підступна, а земля, кажуть, кругла. Можете посперечатись, а навіщо так мудро й детально виписувати апеляцію? Все одно ж спеціалізований суд під «пшончиним» дахом. Відповім дуже просто: А хай буде, може не тільки «ті» будуть читати, може ще кому закортить. А тут – на тобі. Все як на тарілочці і про «об’єктивність», і про «всесторонність», і про «змагальність», і про «рівність». Тому – апеляція має бути мудра.

Сподіватись лише на правову складову – марна справа.

Слід спробувати, напевно, востаннє таки об’єднатись тим, хто залишився. Не хоче Яценюк – не треба, не хоче Тягнибок – також не треба. Хай гинуть поодинці. А що «загнуться» – до ворожки не ходи! Потрібно розворушити більш-менш дієві громадські організації, неофіційних «афганців» з «чорнобильцями», ситуативно зіграти з профспілками. Потрібно шукати будь-які точки дотику й об’єднуватись. Принаймні, для досягнення тактичних завдань, при цьому, не забуваючи про стратегічну мету. Через КОД, через будь-що.

І вірити у свою правоту й перемогу!

Олег Мартинюк